До 350-ліття Великої української національно-визвольної революції.
Початок. Іграшки. Тріумф.
Жовтоводська битва: переддень, перебіг, наслідки.

Квітень 1648 року. В урочистій обстановці кошовий отаман Запорозького війська передає новому гетьману України хоругв, бунчук та військові литаври. У храмі служиться урочистий молебень. Певно, даремно наголошувати, що мова йде про події, які передували одній з найславетніших дат в історії країни. Подіям, що вивели українські національно-визвольні змагання на новий якісний рівень. Подіям, що призвели до історичних перемог української зброї, а, відтак, і до самовизначення нації. А гетьман, про якого йде мова, не хто інший, як Зиновій Богдан Хмельницький (1595—1657). Втім, повернемося до днів 350-літньої давнини.

Після молебну відбулась нарада старшини, де було вирішено з гетьманом відправити на Україну лише частину козаків (бл. 8000), решта ж козацтва залишалась у Січі та на Запоріжжі «біля своїх промислів та здобичей». Але при цьому було обумовлено, що у разі потреби, на перший же заклик ці резерви мають прибути до Хмельницького.

Під час підготовки до виступу, до Січі прибув посланець коронного гетьмана Потоцького — ротмістр Хмелецький, який запропонував козакам і Хмельницькому залишити Січ і розійтися, на що гетьман відповів, що це буде виконане не раніш, як сам Потоцький і решта панів покинуть Україну.

Отримавши таку відповідь, Потоцький насамперед віддав наказ своєму війську зайняти всі дороги, що вели на Запорожжя. Королю він повідомив, що у Хмельницького поки що лише 3000 козаків, «але не дай Бог, — дальновидно застерігав коронний гетьман, — щоб вони вийшли на Україну: ці 3000 незабаром перетворяться у 100 000».

Тим часом союзник Богдана Хмельницького перекопський мурза Тугай-бей з татарами (бл.500 чол.) стеріг на північному заході від Січі єдину дорогу, що вела з Чигирина на Запорожжя, де затримав близько 10 підозрілих осіб, яких і відправив до Хмельницького. Затримані на допитах підтвердили, що вони дійсно є польськими шпигунами, і показали, що проти повстанського війська вже вислані два великих загони — один шляхом, інший по Дніпру, —які рухаються на Кодак.

Дізнавшись, таким чином, у загальних рисах про плани польського війська і намагаючись не дати полякам свободи дій на землях Запорозьких Вольностей, Б.Хмельницький у суботу 22 квітня 1648 року з Запорозьким військом вийшов з Січі назустріч неприятелю. Козацьке військо, кількістю близько 2000 чоловік було скероване на північний захід шляхом, що вів на Крилів, та далі — на Чигирин. Козаки обійшли Кодак (за іншими джерелами вони взяли під свій контроль фортецю), де був дислокований польський гарнізон, і, піднявшись вище, йдучи вздовж Базавлука, вийшли на Чорний шлях  —  дорогу, протерту у Дикому Полі татарськими наїздами на Україну. У верхів’ях р.Саксагані, майже на кордоні сучасних Кіровоградської та Дніпропетровської областей, 29 квітня  повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі польського авангардного війська. У досить кривавій сутичці татари розбили цей «кошик» —(малий табір). Пізніше, через день-два Б.Хмельницький з військом дійшли до Жовтих вод і Княжого Байрака, що у 45 км. від сучасної Олександрії, біля сіл Попельнасте та Григорівка, де облаштували козацький табір із возів, земляних укріплень тощо. При цьому Дмитро Яворницький  у своїй «історії запорозьких козаків» вважав за необхідне пояснити, що під «Жовтими Водами» мається на увазі не балка Дніпра, а болотисті витоки невеличкої степової річки Жовтої — лівої витоки Інгульця. Це видно із листа самого Б.Хмельницького до царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 року, де гетьман писав: «Господь Бог допоміг нам здолати (поляків) на Жовтій Воді, в полі, посеред дороги запорозької».

Проте, повернемося до подій, що передувала Жовтоводській битві.

Ще рухаючись до Жовтих Вод Б.Хмельницький отримав детальні відомості про план діл польського карального війська. Суть плану полягала у тому, що авангард польського війська складався з двох частин: одна під орудою сина коронного гетьмана Стефана Потоцького та комісара Шемберга (6,12 і навіть 20, за різними джерелами, тисяч) — йшли на південь суходолом. Тобто тим же шляхом, яким рухались на північ запорожці. Інша частина — реєстрові козаки та частина жовнірів (від 3 до 5-6, за різними джерелами, тисяч) під орудою Барабаша — спускалась Дніпром у човнах. (Обидві частини повинні були з’єднатися під Кодаком з тамошнім гарнізоном, після чого, згідно наказу «пройти степи та ліси, зруйнувати та знищити до тла мерзенне скопище козаків і привести зачинщиків на праведну страту», «Йди, сказав старий Потоцький своєму двадцятишестилітньому сину, ніжинському старості Стефану, — і нехай історія напише тобі славу». Інші гетьмани з коронним військом обіцяли йти за Стефаном Потоцьким слідом.

0тже, щоб мати хоч якийсь шанс на успіх Б.Хмельницький мав діяти швидко і рішуче. Початок був. Кодацький гарнізон був роззброєний і фортеця належала козакам. Наступним кроком Хмельницького було залишення табору під Жовтими Водами і несподівана поява біля Кам’яного Затону (сучасне с.Дніпрокам’янка Дніпропетровської обл.), де через посередництво агентів він зумів переконати реєстровців приєднатись до повстанського війська, відразу по прибуттю до Кам’яного Затона реєстровці повстали, перебили своїх командирів та жовнірів, були привезені  до Жовтих Вод на конях Тугай-Бея і у той же день, 4 травня, керовані Філоном Джалаліем, з усім провіантом та гарматами (польових гармат у них було більше 10) стали невід’ємною частиною повстанського війська. При цьому Тугай-бей з татарами перебував не у самому козацькому таборі, а осібне — для засідки.

Дмитро Яворницький так змальовує диспозицію супротивників та майбутнє поле бою напередодні битви. Річка Жовті Води, притока Інгульця або Малого Інгулу, утворює у верхів’ях дві гілки — західну, більш значну, що називається зараз річкою Жовтою, та східну, менш значну, що є тепер Очеретяною Балкою, між цими двома гілками утворюється щось на зразок півострова, що у середині ХVII ст. був вкритий лісом, який  був продовженням Чути та Чорного лісів і називався «суперником з Чорним». Цей півострів доступний був лише з одного — північного боку, з решти сторін — східної, західної та південної — був неприступним. У хащі, біля лівого берегу Жовтих Вод і засіли козаки Богдана Хмельницького, окопавшись земляним чотирикутником і закріпившись табором, тобто декількома рядами зчеплених між собою обозних возів.

Хмельницький добре знав, що Стефану Потоцькому не минути Жовтих Вод, адже саме тут було найвигідніше для військової справи місце. Тут можна було знайти серед степової пустелі і воду, і ліс, і корм, і прохолоду, Та й до того ж, лежало воно на прямому шляху від західної околиці Запорозьких Вольностей до Січі і являло собою узвишшя, що панувало над усією навколишньою місцевістю.

І козацький гетьман не помилився. Потоцький, не підозрюючи про засідку, 4 травня підійшов до правого берега Жовтих Вод, і вже був майже переправився на лівиці, але тут був зустрінутий запорожцями, що швидко вдарили йому назустріч та приголомшливою звісткою про повстання реєстровців. Потоцький наказав війську переправитися назад — з лівого на правий берег, де, тут же, ними було збудоване укріплення (за точним визначенням Мариана Дубецького, під 48°29' північної широти та 51°20' східної довготи) майже аналогічне козацькому на протилежному боці річки. Бони збили чотирикутником вози, обкопали їх на версту (1,07 км.) кругом валом і поставили гармати.

Козаки, з свого боку, також ближче висунулись до Жовтих Вод. Цього ж дня, але пізніше, до свого табору приєднався і сам Богдан Хмельницький, з реєстровцями Філона Джалалія, що, з’явившись біля Жовтих Вод, злізли з татарських коней, демонстративно пройшли повз польський табір, символічно вистрілили з рушниць, і подались до табору запорожців, чим, ледве не повністю, здеморалізували поляків/ і подали приклад решті реєстровців, які, поки що, перебували у польському таборі.

Забігаючи дещо наперед, відзначимо, що наступного дня, за їх прикладом до повстанців перейшли й реєстровці Шемберга.

День 4 травня закінчився тим, що прибулий Хмельницький послав через болото до Тугай-бея козака з проханням поспішити до нього на допомогу. У відповідь Тугай-бей надіслав незначний загін ногайців у тил до поляків. Ногайці нічого серйозного не заподіяли, проте, можливо саме завдяки їх появі позаду своїх позицій, Стефан Потоцький зрозумів, що сподіватися йому на перемогу нічого і вирішив укріпити й утримувати зайняту ним позицію до підходу основних сил польського війська.

Але вже незабаром, після першої розвідки, з’ясувалось, що Стефан Потоцький зі своїм військом перебуває у більш ніж критичному стані. Попереду стояли запорозькі козаки, посилені реєстровцями Ф.Джалалія, праворуч протікала річка Зелена — притока Інгульця, паралельна Жовтим Водам, ліворуч тягнулась балка Княжі Байраки, вкрита дрімучим лісом, що мала 60 сажнів глибини крутого схилу, і закінчувалась річкою Великим Омельником. Звісно, що зваживши на такий кепський стан справ, Потоцький, вже вкотре, наказав ще сильніше укріпитися.

Зрештою, поляки зробили біля лівого берега Жовтих Вод продовгувате коло, залишивши з його південного боку вхід, захищений шанцями, що мали вигляд напівкіл, внутрішнім боком звернутих до поля. Всіх цих шанців було 6 головних та по 3 з кожного боку та в’їздних воріт. Вони йшли паралельно один одному, утворюючи чотири ешелони укріплень. Крім того було зроблено ще й 6 інших шанців, звернутих до укріплень відкритими дугами, утворюючими свого роду «вулицю», яка йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за іншим «банкетами». Один з шанців, де була, начебто криниця, замикав у кінці «вулиці» ворота. Таким чином, все укріплення польового табору являло собою обширне овальне коло що заключало у собі 234 сажні (сажень —2,13 м.) з півдня на північ, і дещо більше зі сходу на захід.

Стратегічне становище війська Хмельницького було вигіднішим вже тому, що було вкрите лісом і давало таким чином можливість козакам у разі потреби вільно відступити до своїх, відстань між таборами супротивників була не більше 2,5 верст, так що вони могли вільно бачити один одного.

Справжня битва розпочалась 5 травня. Початок їй поклали герці понад річкою та дрібний бій, що розпочався атакою реєстрових козаків, які, таким чином, мабуть, воліли довести свою відданість справі визволення України, чимдалі бій ставав сильнішим. У той час як запорозька піхота, підтримувана гарматним вогнем, із завзяттям кинулась на ворожі окопи (шанці) і здобувши їх почала заганяти поляків у самий їхній табір, Хмельницький з кіннотою та татарами переправився через річку «в іншому местцу» і ударив на ворога з тилу. Битва тривала цілий день. Зрештою, втративши декілька тисяч убитими, Стефан Потоцький вирішив відступити. Спочатку поляки відступили у свій табір і розпочали переговори  з Хмельницьким. Було майже домовлено, що вони передадуть повстанському війську порох та гармати, а самі відійдуть до Крилова. За одними даними — супротивники таки домовились, а за іншими — на ці умови, начебто, не пристав Тугай-бей, якому хотілось пограбувати польський обоз. Як би там не було, а наступного дня поляки почали відступ, покладаючись на власні сили, або результати домовленості.

Шлях відступу заздалегідь був передбачений Б.Хмельницьким. Там стояв Тугай-бей з татарами, і, крім того, гетьманом до Княжих Байраків був відряджений з тисячею козаків Максим Кривоніс (Перебийнос). Їхнім завданням було перекопати у балці всі шляхи, зробити засіки, накидати каміння, словом, перетворити дорогу на непрохідну.

Отже, наступного дня (6 травня), перед обідом, військо С.Потоцького, упорядкувавши свій табір почало відхід, маючи на меті вихід на шлях до Сміли та Корсуня. Саме обабіч того шляху і знаходилися рокові для них Княжі Байраки. Коли поляки, переслідувані військом Б.Хмельницького, дійшли до балки, спереду на них ударив Тугай-бей з татарами. Стріли хмарами полетіли в обличчя шляхті, вони пробивали наскрізь і калічили людей та коней. Рятуючись від татарських стріл, польський табір звернув на схід, до Байраків, де відразу був атакований козаками Б.Хмельницького. Додамо, що ці та подальші події відбувалися вже на самому терені теперішнього села Попельнасте, Олександрійського району Кіровоградської області.

Між тим ногайці хмарами кинулись на польський обоз, не припиняючи при цьому обстрілу шляхти з луків. Поляки прискорили рух, увійшли в яр... але далі не змогли зробити ані кроку, адже їхній подальший шлях мав би пролягти через буєраки вкриті лісом, переритою козаками землею та накиданими (козаками ж) деревами та камінням — отже, був зовсім непрохідним. Звернути вбік було неможливо, бо вози вгрузали у болотисту землю, коні падали... Тугай-бей відбив у поляків гармати і татари почали стріляти з них по їхніх же недавніх господарях. Тоді поляки почали швидко обкопуватись валом, покидали рушниці, вишикувались у чотирикутник і почали відбиватися шаблями, палицями, або й просто камінням. Але, навіть ця шалена хоробрість не допомогла їм. Татари вдарили відразу з чотирьох боків, перекинули чотирикутник поляків і зійшлися всередині його з протилежних боків. Зчинилася нечувана різанина, у якій до ночі всі жовніри були перебиті, або, принаймні, поранені. Врятувались лише 2-3 старшини, яких козаки полонили та відправили чи то до Чигирина, чи то до татарської неволі (за іншими данними — близько 3000 жовнірів потрапили у полон, але це вельми малоймовірно) та один жовнір, переодягнений селянином, який і приніс М.Потоцькому до Корсуня звістку про загибель його сина з усім військом. Точніше, С.Потоцький напівмертвий від ран був спочатку захоплений у полон, саме після цього всі поляки, хто залишився живий, покидали зброю. Молодий сміливець помер серед степу, наступного дня, від численних ран.

Після розгрому біля Жовтих Вод польського авангардного війська, військо повстанців отримало короткий, триденний перепочинок все на тій же гостинній для нього землі сучасної Кіровоградської області. Перепочинок було використано Хмельницьким для підготовки війська до нових баталій. Козаки пристосували свій обоз для наступальної війни з коронним військом Речі Посполитої. Свої гармати козаки поставили на двоколісні лафети, що було неабиякою новацією в артилерійській справі тих часів, адже раніше гармати лише возили за військом на возах. Тепер же, на двоколісних лафетах з одним конем гармати могли швидко пересуватись і змінювати вогневі позиції.

Самійло Величко пише, що Богдан Хмельницький наказав 15 «арматок водних, новим образцем, на двох тилко колесах, й о едином коню приправуючи, для легшого и скорейшего з ними в военной добиче обороту» у козаків вже було 26. До артилеристів був приданий загін у 300 чоловік кінноти та 500 чоловік піхоти. По запевненню літописця ці пушкарі стріляли з гармат так само влучно, як і з мушкетів.

Ще до того, як Богдан Хмельницький вирушив з Січі до Жовтих Вод, ним майже по всьому Правобережжю України (і на землі сучасної Кіровоградщини, звісна річ, також) були розіслані агенти, талановиті помічники — запорозькі козаки — які почали формувати з усіх верств населення загони, що мали у майбутньому поповнювати повстанське військо. Навесні 1648 року на околиці Табурища і Крилова (у районі сучасного Світловодська) такі, вже озброєні загони, почали згуртовуватись, а згодом, після жовтоводської битви і приєднуватись до повстанського війська. Всього у ті три дні, що військо перепочивало після першої, виснажливої, але дуже важливої у моральному плані, битви визвольної війни, з Крилова, Чигирина, Табурища та інших навколишніх міст, містечок і сіл до Хмельницького приєдналось близько 2000 повсталих міщан і селян.

Від Жовтих Вод військо рушило за Хмельницьким до Корсуня. Ю.А.Мицик та І.С.Стороженко у праці «Засвіт встали козаченьки»  (Дніпропетровськ, 1990) наводять за своїми розрахунками досить цікавий графік руху українського повстанського війська від Княжих Байраків до Корсуня.

Під Корсунем українське повстанське військо кероване Богданом Хмельницьким завдало поразки основному польському коронному війську під проводом вже самих гетьманів Речі Посполитої: коронного — Миколи Потоцького та польного — Мартина Калиновського. Ця битва відбулась 16 травня. А на завершення всіх польських бід ще 10 травня помер їх король Володислав IV. Отже Річ Посполита за півтора тижні травня 1648 року залишилась без війська, без воєначальників і без короля. З українцями було підписане перемир’я. Таким чином Богдан Хмельницький навесні того, 1648 року святкував повну перемогу. Це був величезний тріумф української зброї. І хоча пізніше Б.Хмельницький назвав битви під Жовтими Водами та Корсунем «іграшками» — це були серйозні перші перемоги над усією польською армією, що стояла у Наддніпрянській Україні.

Повстанці дивували професійних польських військових надзвичайною швидкістю своїх передислокацій, добором місця для боїв, татари викликали переляк, а самий бій проводила козацька піхота, яка під захистом шанців, підходила аж до польських становищ і влучною стрільбою з рушниць розбивала ворога.

Богдан Хмельницький, будучи знайомим та взявши все найкраще з козацької стратегії, розвинув запорозьку тактику маневрування, яку він провадив з метою рішучого розгрому ворога для чого ним, зокрема, застосовувався вельми складний тактичний маневр — охоплення ворога з флангів і вихід у його тил. Отож, вже у першій битві Визвольної війни українського народу, що відбулась під Жовтими Водами, повстанське військо за наказом свого гетьмана охопило військо Стефана Потоцького і Шемберга з флангів і вийшло у його тил.

Грім козацьких гармат на Жовтих Водах та під Корсунем сколихнув весь український народ. Перемоги саме у цих битвах стали сигналом до всенародного повстання проти польсько-шляхетського володарювання в Україні. До руху, крім козаків та слідом за ними селян і міщан, примкнули також більша частина української шляхти та православне духівництво, що були край незадоволені національним та релігійним гнітом українців з боку поляків хвиля повстань розлилась по всій Україні, докотившись до найвіддаленіших її закутків — Галичини, Буковини, Лівобережжя тощо. А початок загальнонародному руху, повторимося, було покладено саме на землях сучасної Кіровоградської області.

Вісті про блискучі перемоги української зброї хвилями розкотились по всій Україні, їх розносили не лише звичайні люди, але й спеціальні агенти Б.Хмельницького. Самовидець оповідає: «І так народ посполитий в Україні почувши про знищення військ коронних і гетьманів, зараз почав збиратися в полки, — не тільки ті, що козаками бували, але хто ніколи козацтва і не знав». Кобзарі ходили з міста у місто, з села у село, співаючи про перемогу козаків над поляками, про зверхність української зброї над польською та пророкуючи незабаром повне визволення від польського ярма.

З народних дум про бій на Жовтих Водах, про першу перемогу Б.Хмельницького над поляками збереглися, на жаль, лише невеликі уривки:

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?
Гей той, то Хмельницький, що з ляхами б’ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить головою в воду.
Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я ляхів не боюся? І гадки не маю,
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Утікали ляхи, погубили шуби...
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів деякії полки,
їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а по полі квіти:
не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця:
Не по однім ляху зосталась вдовиця.
Існує ще один варіант, напевне трохи пізнішого часу, цієї ж пісні:
Чи не той то хміль,
Що коло тичини в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по ниві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у ниві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей не один лях лежить
Головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Іде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди».
«А я ляхів не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю
іще й орду татарськую
За собою веду, —
А все тото вражі ляхи,
Па вашу біду».
Ой втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей не один лях лежить,
Вищиривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой, прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати
Утікали вражі ляхи,
Де якії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей там поле,
А на полі цвіти -
Не по однім ляшку
Заплакали діти,
Гей там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця...

Або

Летить орел понад хутір та по вітру в’єтцяОй там, ой там бідний козак з поляками б’єтця.
Ой годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити,
Не єдин лях молоденький посиротив діти.

Люд український склав поговірку: «Оце вам, панове, за те, що не схотіли з козаками-молодцями у мирі жити: краще вам були жиди-збойці, ніж запорожці-молодці».

Перипетії подій на Жовтих Водах надихали і продовжують надихати українське красне письменство. Свідоцтвом тому є твори Михайла Старицького, Натана Рибака, Павла Загребельного, Андрія Малишка та багатьох, багатьох інших.

***

Результатом Жовтоводської битви Хмельницьким був зобов’язаний стільки татарам, і стільки ж, якщо й не більше, запорозьким козакам, їх військовій силі, мистецтву будувати земляні укріплення, гарматам, вивезеним ними з Січі, їх відвазі та стійкості.

Жовтоводська битва, що відчинила українському гетьману шлях до глибини Польщі, мала для українського народу таке ж значення, як свого часу Куликовська битва для народу російського. Саме тут був покладений початок кінця ігу Польщі над Україною. І у цій справі половина заслуги належить запорожцям. Це добре розумів і сам Б.Хмельницький. Гетьман не хотів бути невдячним. За заслуги запорожців при Жовтих Водах і Корсуні, Хмельницький відправив у Січ при своєму подякувальному листі подарунки: за одну хоругву — чотири добрих хоругви, за один бунчук — два бунчуки, за одну булаву — дві булави, за одну пару простих — три пари чудових котлів, за три гармати — шість відбірних. Крім того, на військо — 1000 битих талярів, на січову церкву та її служителів — 300 талярів.

Надсилаючи до Січі ці багаті подарунки, Хмельницький повідомив кошового отамана про свої перемоги над поляками при Жовтих Водах та Корсуні і дякував низове військо за допомогу і приязнь січовиків, повідомляв про посилку (перерахованих вище) подарунків, просив відслужити молебні за успіх війни і не залишати його надалі, коли до Січі надісланий  буде ординанс гетьманський: «А хто  з вас є бажаючим,  той і зараз нехай прибуває до нашої військової компанії». Звісна річ, що запорожці співчутливо відповіли на цей заклик гетьмана, бо що є кращим для лицаря, аніж пролити кров за волю і незалежність своєї батьківщини? Коли Богдан Хмельницький рухався вже від Корсуня до Білої Церкви, при ньому, за запевненням літописця «новоприбулих запорожців» було ще 2000 чоловік. Запорозькі козаки і надалі, впродовж Визвольної війни, брали участь у всіх походах українського війська. Були серед них і наші земляки — вихідці з земель сучасної Кіровоградщини. М.Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький» (СПб,1884) пише, що перед походом гетьмана на Волинь до нього на його заклики направились запорожці — «дикі лугарі і лісові гайдамаки з берегів Самари і Ташлика». При цьому не слід забувати, що запорожці не лише воювали, а точніше — воювали не лише зброєю — вони й почасти годували та озброювали, а також навчали військової справи ватаги новобранців, Що зрештою й було найголовнішим, на наш погляд, фактором визволення України.

Козацький літописець Самійло Величко так оповідає про результати Жовтоводської битви: «Хмельницький забрав польський обоз з усім достатком і скарбами і, обдарувавши з тієї здобичі значним почесним даром Тугай-бея, все інше дав забрати козакам і татарам. Узяв там Хмельницький 8 добрих польових гармат з достатньою кількістю пороху й куль, кільканадцять пар котлів з довбишами до них, кількадесят хоругв, два бунчуки, дві булави, кількадесят чоловік трубачів та чимало інших обозових служок, яких до числа війська не прираховували. Було полонено...значних шляхтичів, загальним числом до п’ятдесяти чоловік. Рядового товариства було взято в неволю три тисячі з лишком. Їх усіх відпровадили під охороною значної кількості татар та козаків до Чигирина з письмовим суворим від Хмельницького наказом чигиринській старшині. Наказано було на лядських начальників накласти міцні кайдани й поселити їх у кількох вигідних та чесних кватирах; годувати їх веліли щедро. Рядове товариство мали позамикати по тюрмах. І в Чигиринському замкові й обставити надійно сторожею. Годувати їх наказано по змозі, але голодом не морити, поранених гоїти і всіх їх доглядати пильно. Кількадесят возів з золотом, грішми та всяким польським добром він послав у Чигирин та Суботов. Отак скінчилася та кривава битва при Жовтих Водах. Козаків полягло там півтораста чоловік і стількох же відіслали в Чигирин поранених. Убитих і поранених татар тут не враховано».

Uahistory.kiev.ua