Наприкінці ХУІ століття окремі частини земель сучасної Кіровоградщини стають ареною збройної боротьби між повсталими козаками і польсько-шляхетськими каральними військовими формуваннями. Безпосереднім поштовхом цього процесу були повстання під проводом Криштофа Косинького (1591-1593рр.) та на Київщині (1593р.), після яких бурхливо почав розвиватися антифеодальний рух і на Брацлавщині, значна частина якої приходилась на землі теперішньої західної Кіровоградщини і була безпосереднім запорозько-польським покордонням. До речі, значна роль у згаданих повстаннях належала запорозьким козакам.
Зазначені повстання зазнали поразки, але ж ніщо у світі не минає даремно. Вони підготували грунт для повстання 1594-1596рр., що було першим козацько-селяньським виступам, що охопили майже всю Україну. Ніколи раніше масове покозачення українського селянства та міщанства, що віддзеркалювало прагнення людей до звільнення від кріпосництва та національного гніту, не досягало таких грандіозних розмірів, як цього разу.
У вітчизняній історії повстання 1594-1596рр. відоме як повстання під проводом Северина Наливайка. Особливо цікаво для нас події розгорнулись у 1596 році, майже «напередодні Солониці», тобто остаточної поразки повстання.
Отже, у 1596 році урядом Речі Посполитої проти українського повстанського війська під проводом Северина Наливайка було скероване коронне військо під командуванням самого польного гетьмана Станіслава Жолкевського, що переслідував повстанців на Волині, Брацлавщині і, нарешті, наздогнав їх понад річкою Вільшанкою, тобто на терені сучасного Вільшанського району Кіровоградської області, де між суперниками відбулась незначна перестрілка. Напевне, дійшло б і до більш значної сутички, але незабаром настала ніч, що стала на перешкоді войовничим планам поляків. Після сутички С.Наливайко, не чекаючи ранку, що напевне віщував йому розгром, скерував своє військо до річки Синюхи. Наступного ранку, визнавши про відступ повстанського війська, С.Жолкевський не став переслідувати його, можливо через те, що було витрачено багато сил на переслідування повстанців до р.Вільшанки. Проте, на цей рахунок є і інші точки зору. Д.Яворницький вважає, що подальшого переслідування не відбулося, бо Жолкевський «боявся безлюдних, диких і голодних степів», Райнольд Гедннштейн пише, що причиною зупинки коронного війська була нестача у нього різноманітних запасів та фургонів, а також каліцтво від швидких переходів полкових коней та відсутність у дикому степу поселень, де можна було б знайти все необхідне для війська.
Зупинившись біля Синюхи, та, зважаючи на безперечну перевагу польського війська С.Наливайко вдався спочатку до переговорів, та зрештою — звернувся за допомогою до запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Григорієм Лободою. Переговори з січовиками закінчились повним порозумінням, і з сучасних земель Кіровоградської області С.Наливайко, вже як союзник запорожців, повів своє військо до Корсуня.
Пізніш, після розгрому повстанців, був оприлюднений королівський універсал (1 вересня 1596 року), що приписував шляхті знищувати свавільних козаків, не підданим збиратися у групи з 5-6 чоловік та ні у якому разі не допускати їх спроб виходу у «дикі поля і на запороги».
***
Не цурались польська шляхта та реєстрові козаки і військових акцій проти запорожців. При цьому шлях каральних експедицій здебільшого безпосередньо пролягав через землі сучасної Кіровоградської області. Так, у 1598 році відбулося два таких набіги реєстровців та шляхти на Січ. Обидва відбулись під проводом реєстрового старшини Тихона Байбузи.
Перший з походів (влітку) був невдалим для запорожців, які тоді втратили багато своїх людей, а другий був невдалим вже для нападаючих. Цього разу запорожці своєчасно помітили ворогів і майже повністю їх винищили. Т.Байбуза жалівся владі Речі Посполитої, що запорожцями було знищено «кілька десятків дійсно знатних і родовитих шляхтичів».
Нерідко і запорожці нападали на реєстровців (йдучи тими ж шляхами), відбираючи у них зброю, провіант тощо. Польська влада до часу не вмішувалась у протиборство реєстровців та січовиків, справедливо вважаючи, що таке протистояння буде постійно ослабляти обидві сторони (Поділяй і володарюй!). У цьому зв’язку князь К.Ружинський у листопаді того ж, 1598 року, писав Я.Потоцькому: «Так краще, коли вони самі себе поїдають».
Додамо. На наш погляд, саме з протистояння запорозьких та реєстрових (українських) козаків, тобто вже з самого кінця ХУІ століття, в історії України, на жаль, явно спостерігаються елементи громадянської — найжахливішої з війн в історії людства. Потім ці елементи можна простежити впродовж ХVІІ-го та майже всього ХVІІІ-го століття. І, нарешті протягом двох світових війн, вже у ХХ столітті. Так склалося.
Похибки запорожців у захисті їхніх володінь пояснюються у значній мірі збоями (хоча й не частими) у їхній системі сповіщення про появу ворога. Успіхи козаків у військових справах, особливо на терені Вільностей Війська Запорозького, крім, звичайно, особистої хоробрості козаків та постійних занять військовою справою, пояснюються у значній мірі і досконалим знанням тієї місцевості, де вони діяли супротив ворогів.
Останньому запорожці приділяли велике значення. Це видно зі слів польського хроніста Симона Окольського, якій відзначав, що у давнину, за знання степових місцевостей, козаки отримували у нагороду полковництво, або якесь інше старшинство.
Не дивлячись на весь страх диких, нескінченних і безлюдних степів, де, «начебто у сухому морі, не було ні дороги, ні стежки, ні сліду», запорожці знали свої вільності, як власну пазуху: вдень шлях правили вони по сонцю, по високим могилам, по «кряжам земляним», по великим балкам, по скрутням трави, по великим деревам, що росли де-не-де серед степу, вночі «вухом та слухом», по течії річок, по розтушуванню відомих зірок: наприклад, Воза (Великої Ведмедиці), Волосожара (Плеяди), Іерусалим-дороги (Чумацького шляху), зрештою за спрямуванням вітру, що мав у козаків, з огляду на місцевість, звідки він дув, назву то «москаля», то «бусурмана», то «донця», то «ляха». За переказами, козаки могли подовгу, подібно тваринам, жити по кущах або очеретах, вміли вити як вовки, кричати птахами, харчувалися усім, що траплялося на шляху.
Нерідко, щоб відбитися від неприятеля, що їх переслідував, козаки, виждавши зручний час, коли вітер подує ворогу в обличчя, влаштовували степові пожежі, через які підіймався такий «пал», від котрого і люди, і коні падали в степу, наче мухи від холоду.
***
У 1625 році у Польській Україні спалахнуло велике повстання реєстрових козаків під проводом Їхнього тодішнього гетьмана Михайла Дорошенка. Повсталі козаки закликали собі на допомогу козаків запорозьких та донських, і таким чином повстання набуло широкого розмаху. Повстанці відправили до уряду Речі Посполитої своїх депутатів, через яких від імені всього козацького стану вимагали:
1) свободу православних храмів та православного духівництва і знищення унії;
2) безперешкодне мешкання козаків у коронних і дідичних маєтках Київського воєводства;
3) самосуд козацький та право передачі власного майна за заповітом;
4) вільне ходіння на рибні та «тваринні» промисли (тобто на терени Запорозького Дикого Поля);
5) право вступу на службу до іноземних государів;
6) прибавку військової платні;
7) виключення Київського воєводства від постою жовнірів;
8) видача привілею на Київське братство та юнацькі школи;
9) право, у разі злочинів, не роздавати майна особам не козацького стану.
І, нарешті, як і завжди, під час запорошень реєстровців, вимагалось збільшення козацького реєстру.
Замість задоволення цих вимог на козацтво з 30 000-го війська був скерований новий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конецпольський з відповідним наказом про знищення бунтівників зброєю. Він виступив у похід 5 липня, весь час збільшуючи свої сили за рахунок магнатів, що надсилали свої військові з’єднання. Другого жовтня військо підійшло до Канева, де на той час перебувало 3000 реєстровців. Козаки, не бажаючи підкорятися полякам, вийшли з міста і спрямували свій рух до Черкас, куди стягувались основні сили повстанців. Звідти вже об’єднані загони реєстровців рушили далі на південь, у напрямку Запорозьких Вільностей, тобто на терени сучасної Кіровоградської області.
Біля гирла р.Цибульника, правої притоки Дніпра, в с.Табо(у)рище (зараз частина м.Світловодська) реєстрові козаки зустрілись із запорожцями, що йшли їм на допомогу під проводом Марка Жмайла. Січовики везли з собою і гармати. Біля с.Табурища, у милі від містечка Крилова, козаки заклали табір. Всього тут зібралось близько 20000 повстанців. До речі, залишки земляного валу біля Табурища зберігались ще приблизно до 60-х років ХХ ст.
Коронне каральне військо форсованим маршем, вельми спішно йшло до Табурища. На своєму шляху жовніри спустошували козацькі села й містечка, безжально вбиваючи їх мешканців. Путивльський воєвода писав до Москви, що у «литовських містах козаків поляки багатьох побили і місця їх козацькі зруйнували».
24 жовтня Конецпольський з військом підійшов до Крилова і направив до козацького табору комісарів з вимогою про підкорення постанові сейму, що вимагала скорочення реєстру до 5000 чоловік та повернення решти повстанців (селян) під владу поміщиків. Увечері до Конецпольського з відповіддю прийшли 13 козацьких старшин, які сповістили, що козаки не бажають «виконувати жодної з вимог, що запропоновані». Коронний гетьман, який, до речі, до цього моменту вельми по-лицарському вів переговори, аж до наступного ранку затримав козацьких делегатів у польському таборі, а відпускаючи їх хвалькувато попередив: «З огляду на те, що ви покірністю, як вірнопіддані не бажаєте заслужити милосердя та благосклонність його королівської величності, то ми сподіваємося на Бога, що за непослух та свавілля незабаром ви скуштуєте наших шабель на ваших шиях, і кровопролиття, що відбудеться, впаде на ваші душі».
На світанку того ж 25 жовтня Конецпольський рушив свої сили на козацький табір. Обширний степ, розповідає сучасник, весь укрився військом. У середині рухалось коронне військо з Конецпольським та загони посполитого рушення під проводом Збаразьких. Правим крилом командував київський воєвода Фома Замойський, лівим — галицький Мартин Козановський.
Наблизившись до козацького табору, польське військо накинулось на нього усіма своїми силами. Карателів підтримувала артилерія, що розпочала шалений вогонь по козаках. Але, попри все, повстанці не лише витримали напір ворога, але й завдали йому вельми дошкульного удару у відповідь. Особливо великих втрат завдала полякам козацька кіннота, що до часу була захована у балці. Розгорнувшись у лаву, вона зненацька атакувала правий фланг супротивника.
Жорстокий бій кипів і на лівому крилі ворожого війська. Помітивши, що кут козацького табору слабо укріплений, Казановський саме туди спрямував основний удар своїх частин. Проте, прорватися до табору йому не вдалось. «Козаки, — писав очевидець, — відбивали кожен новий приступ залпами, що почастішали».
Битва продовжувалась цілий день. Увечері, як потемніло, Конецпольський відвів своє військо на попередні позиції. Протягом усього наступного ранку поляки готувалися до нової навали. Жовніри плели туруси з хворосту, запасались порохом, кулями тощо.
Вночі перебіжчик з польського табору попередив козаків про штурм, що готувався. За думкою Марка Жмайла, місце, що займали козаки, було невдалим для відбиття штурму, і він вирішив відвести своє військо на вигідніші позиції — до Курукового озера. Тож, тієї ж ночі, повстанці, непомітно покинувши табір біля Крилова, скерували свій рух на схід, до довгого і вузького озера Розсохуватого. Переправившись у двох місцях через нього, вони зупинились біля наступного — Куркового озера та, розташованого поряд урочища Ведмежі Лози. Як озеро, так і урочище знаходилися біля пізнішого посаду Крюкова, тобто на місці сучасного Світловодська. При цьому, ще біля озера Розсохуватого, козаками біля переправ були залишені 1500 та 2000 (біля першої та другої, відповідно) чоловік кінноти та піхоти.
Розташувавши свої вози на березі Курукового озера у вигляді напівмісяця, повстанці почали шукати місце для табору. Найбільше цій меті відповідав простір між озером та залишками старого городища. Поруч з цим місцем було болото, вкрите густою травою. За задумом М.Жмайла воно (болото) мало стати пасткою для неприятеля.
Часу для влаштування табору залишилось мало. Адже Конецпольський ще у ту ж ніч з 30 на 31 жовтня, довідавшись про відступ козаків з-під Крилова, відправив за ними навздогін кінноту під командуванням Ст. Потоцького, біля першої ж переправи через о.Розсохувате, Потоцький попав у засідку. Козаки, підпустивши близько польську кінноту, зустріли її рушничними залпами. Проте, завдяки чисельній перевазі, жовнірам вдалося відтіснити повстанців і зайняти першу переправу.
Біля другої переправи козацька піхота залягла у два ряди. Тут Потоцький не зміг вибити повстанців з ходу, і тому почав чекати підходу головних сил. Після підходу останніх, поляки пішли на штурм козацьких укріплень. Тож під шаленим напором ворожої піхоти та кінноти козаки змушені були покинути переправу і відступити до своїх головних сил.
Переправившись з військом через о.Розсохувате, Конецпольський вирішив з ходу вдарити на козаків, і таким чином не дати їм укріпити свій табір. Під прикриттям артилерії він особисто повів військо в атаку. Та вже біля самого козацького табору спочатку кіннота, а слідом за нею і піхота ворога попали до трясовини. Козаки, скориставшись з цього, відкрили по поляках прицільний вогонь на знищення. «Від козацьких самопалів, — писав Пясецький, — полягло чимало кінноти, а особливо іноземної піхоти». Навіть самі воєначальники Речі Посполитої — Конецпольський, Замойський та Казановський — ледве вибралися з болота. Зрештою, при величезних втратах у поляків, козаки втрат майже не понесли.
Сутички точилися і у подальші 6 днів. Проте, такий поворот справ аж ніяк не задовольняв Конецпольского. Між тим у листопаді випав перший сніг, почалися суворі морози. Отож, наближення зими та великі втрати у живій силі змусили поляків розпочати переговори. Становище у козацькому таборі також було нелегким. Але там воно ще й ускладнювалось чварами старшин.
5 листопада у козацькому таборі стався заколот. Угодівська частина козацької старшини усунула з гетьманства М.Жмайла (подальша його доля невідома) і поставила гетьманом Михайла Дорошенка, який вже наступного ранку (виконуючи соціальне замовлення) уклав із Станіславом Конецпольським таку звану Куруківську угоду, за умовами якої припинилося повстання, козацький реєстр встановлювався у кількості 6 тисяч осіб, реєстровцям призначалася щорічна платня, а їхня старшина отримувала також маєтки (землю та угіддя). Платня реєстру встановлювалась у розмірі 60 000 злотих на рік, тобто по 10 злотих на козака, шістдесяти сотникам та полковникам — по 50, обозному та військовому судді — по 100, старшому реєстру — 5000 злотих на рік. Така велика різниця в оплаті між козаками та старшиною встановлена була, щоб командири «ретельніше виконували свої обов’язки на службі його королівської милості та Речі Посполитої». Старшину зобов’язували не потурати покозаченню: «не допускати зборищ і не скликати людей виписаних з реєстру, і негайно придушувати «всяке свавілля та непослух»... З найважливіших пунктів цієї угоди варто зрештою відзначити, що усім учасникам повстання договір гарантував амністію.
Підписана була угода, за визначенням священика Василя Нікіфорова у посаді Крюково що на правому березі Дніпра, навпроти Кременчука. Зрозуміло, що подібна угода зрештою призвела до збільшення кількості низового товариства. Адже виписні козаки (ті, що не увійшли до 6-тис. реєстру), яких була, до речі, абсолютна більшість, тут же, здебільшого, повтікали на Січ до запорожців. Запорозькі ж козаки, знов-таки, свавільно не припиняли своїх походів на Крим та Туреччину ( як того вимагав уряд Речі Посполитої), не знищували своїх човнів та не припиняли своє спілкування з волостю) зносини з Польською Україною. З огляду на всі ці провини, уряд Речі Посполитої вже навесні 1626 року наказав реєстровцям під проводом М.Дорошенка захопити Січ. Реєстровці, пройшовши землями сучасної Кіровоградщини, намагалися виконати наказ, але марно. Напад було відбито.
***
Наступні заворушення як реєстрового, так і запорозького козацтва, що так чи інакше торкались теренів сучасної Кіровоградщини, мали місце у 1637 — 1638 роках.
1637 року у Польській Україні знову (напевне те було хронічним) почалось незадоволення з приводу несплати реєстровим козакам польським урядом жалування, а також через відмову їм у користуванні запасами артилерії з державних заводів. Сам гетьман реєстрових козаків Томіленко був на боці свого патрона — польського короля. І, напевне, щоб вислужитись та залякати інших прикував до гармати козака Грабовського. Але той зумів якимось чином і, швидше за все не без сторонньої допомоги, відкуватись і утекти не Запорожжя, куди якраз у цей час прибув з чергового (забороненого поляками, звісна річ) походу у Крим Карпо Павлюк. Завдяки йому (інакше: Павлюга, Баюн, Полурус, Гудзан; цікаво те, що за походженням він був турком), та запорожцям з виписними реєстровцями, що згуртувалися навколо нього у тому (1637) році напередодні описуваних подій їхній загін «у малій кількості переміг та у прах обернув багаточисельного ворога».
Довідавшись про події в Україні, Павлюк пішов з козаками до Черкас, захопив тамошні гармати і привіз їх у Січ на Микитин Ріг, кажучи, що їхнє (гармат) місце там, а не у Черкасах. На вимогу Томіленка про повернення гармат, Павлюк відповів що як небіжчика з труни не повертають, так і він не поверне гармат. Більше того він зважає за безчестя тримати козацьку гармату де-ін-де окрім Запорожжя, де предки козаків уславились своїми подвигами, а тому запрошував усіх реєстрових козаків забрати решту інших гармат, і, покинувши їхні міста, також іти на Запорожжя.
Звісна річ, що невдоволених порядками польського уряду було чимало, і вони негайно скористалися запрошенням. Тоді прихильники польської корони скинули з гетьманства Василя Томіленка, а замість нього обрали гетьманом росіянина за походженням Саву Коновича, який почав умовляти незадоволених (напевно не без успіху) припинити хвилювання.
Сприйнявши такий стан справ як образу лицарської гідності запорожців, Павлюк виступив зі своїм військом із Січі, і, пройшовши землями сучасної Кіровоградської області, зупинився кошем біля Крилова.
Український письменник Валентин Чемерис у своєму історичному романі «Фортеця на Борисфені» (К.,1993) пише, що дванадцятого серпня (майбутній-П.К.) гетьман підійшов до невеличкого містечка Крилова, котре стояло на річці Тясмині, в одній милі від Дніпра.
Побачивши в степу повстанське військо, міщани вдарили у дзвони, вбили свого старосту, перебили драбантів і хлібом та сіллю устріли Павлюка при в’їзді у місто.
— Коли ми так і далі будемо захоплювати міста, то я, мабуть, ні разу з свого пістоля не стрельну, — жартував Остряниця.
— Боюсь, що у твоєму пістолеті може не вистачити куль, — докинув Биховець. — Ляхів стільки розплодилося на Україні, що й куль на всіх не настачиш!»
У Крилові повстанське військо було розділене Павлюком на частини, що під орудою старшин розійшлись з міста по Правобережжю для організації поширення повстання. Одночасно по всій Україні було розіслано універсал нового гетьмана:
«Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким. Пану отаману переяславському і всьому товариству, посполитим і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров’я. Милостиво оголошуємо своїм вірним і доброзичливим товаришам, що я з дозволу і по наказу війська, не зважаючи на великі ускладнення військові, посилаю до вас в Переяслав двох полковників: пана Карпа Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Запорозького кілька тисяч. Про що, ваші милості, товариші мої не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковників. Що ж стосується тих зрадників, скільки б їх у вас не виявилось, які за обіди й банкети у ляхів видали їм наших товаришів, багатьом із яких відрізали вуха, а самих їх відправили в Гадяч рити рови, — цих зрадників не заважайте ловити, а видайте їх війську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтесь і веліть не хвилюватися своїм товаришам і панам міщанам, а допоможуть нам ловити цих зрадників, котрі так багато заподіяли зла. Будьте єдинодушні, згуртуйтеся і йдіть із панами полковниками до війська, а там ми вже гуртом гадатимемо, як далі бути. Але якщо ви, бережи Боже, ваші милості, забажаєте захищати тих зрадників, чи захочете самі до них приєднатися, то ми зо всіма своїми силами, з усім військом і артилерією рушимо до Переяслава і тоді побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадників. Отже, вдруге просимо вас і суворо-пресуворо наказуємо іменем війська не відважуватись захищати зрадників, але якнайшвидше спілкуйтеся з нашими полковниками й військом. Після всього поручаємо вас милості Божій. Дан в Крилові серпня 12 дня 1637 року».
Напевне того ж ранку, що й датовано універсал, одного з загонів повстанців під проводом Карпа Скидана та Семена Биховця було послано до Переяслава, де якраз перебував С.Колонович. Акція була вдалою. Кононович та інші старшини реєстрових козаків були зненацька схоплені, привезені до Крилова і там страчені. Там саме, у Крилові, замість розстріляного, гетьманом був оголошений Карпо Павлюк. Недовго пробувши у Крилові, військо нового гетьмана у серпні рушило далі в Україну. І хоча наприкінці все того ж 1637 року повстання було придушене, а ватажок його у Варшаві ( на початку наступного року) був страчений, деякі його прихильників (Скидан, Чечуга...) встигли врятуватись, утікши на Запорожжя. Додамо. Запорожці, очолювані К.Скиданом, діяли під Криловом ще й на початку 1638 року.
***
Замість страченого у Варшаві, на початку 1638 року у Січі повстанцями був обраний новий гетьман — Яцько Остраниця, що у минулому був боярином (найнижчий прошарок служилих людей у Литві), пізніше служив при селітряних варницях у Дикому Полі (на жаль, достеменно невідомо, де саме вони знаходилися). За втечу на Запорожжя переслідувався поляками, брав участь у повстанні під проводом Тараса Федоровича.
20 березня 1638 року, напередодні виступу із Запорожжя, Я.Остряниця звернувся з універсалом до українського народу. Він сповіщав, що йде з «Військом на Україну Малоросійську для видвигнення (звільнення) вас, народу нашого православного від ярма порабощення та мучительства тиранського ляховського та для отмщення кривд розорень та мучительських ругательств... всьому поспільству роду Руського у Малій Росії, по обох боках Дніпра мешкаючого».
Універсали Остряниці змальовують вражаючу по своїй силі викриття картину знущань поляків над українським людом. В універсалах писалось, що Військо Запорозьке, яке чутливо прислухається до страждань народних, не в силах вже бачити «батьків та матерів своїх завжди ругаємих та безчестимих, також братів, сестер та дружин тиранськи битих, розкривавляємих та мордуємих по ломках льодових у тріскучі морози понуряємих та обливаємих, у плуг аки волів (чого під сонцем нечувано) запрягаємих... бичуємих та поганяємих... аби добре тягли... на одне посмевисько і руганіє».
Я.Остряниця закликав людність українську приєднуватись до запорожців, а поки що всіляко готуватися до війни з ляхами: готувати зброю, спорядження, харчі тощо. Але радив при цьому все «чинити скрито та невідомо», щоб про те не прочули реєстрові козаки. «А козаків реєстрових отродків отщепенців наших, для власних користей і приват своїх, о упадок отчизни недбаючих, яко ядовитой ехидни стережитеся й крийтеся».
Все ж, не зважаючи на звитяжні подвиги запорожців, ріки пролитої крові,... повстання у того ж 1638 року поляками було придушене. Після цього, польським урядом щодо Запорозької Січі були запроваджені дуже суворі каральні заходи. Кожен реєстровий полк повинен був по черзі відбувати службу на Запорожжі у залозі, слідкуючи при цьому за появою «своєвольних скопищ на островах та річках» і розганяти їх. Як населенню так і (навіть) реєстровим козакам під загрозою смертної кари заборонялося з’являтися і у Дикому Полі і за порогами Дніпра без спеціального дозволу — паспорта, отриманого від комісара. Дивно, початок ХУІІ ст., а слова напрочуд сучасні — «паспорт», «комісар»...
У 1638 році для вкорінення подальшого свавілля запорожців, поляками навпроти Кодацького порогу та витоку р.Самари під керівництвом французького інженера де Боплана була споруджена фортеця Кодак. Коли будівництво було завершене, то коронний гетьман Конецпольський, оглядаючи фортецю, лукаво запитав у присутнього чигиринського сотника Богдана Хмельницького: «Як Вам здається Кодак?»
— «Manu basta manu distruo» — тобто «що руками створюється, те руками і руйнується», — латиною, і не менш лукаво відповів Хмельницький. І слова його не минули даремно.
Проте, навіть по спорудженню Кодака, запорожці все ж ходили «воювати» татар та турок. Але ці набіги не були дуже вдалими.
Вдалим був похід Конецпольського 1644-го року проти татар, які, перейшовши Дніпро, підійшли до Жовтих Вод (увійшовши, до речі, таким чином на терени сучасної Кіровоградщини), потім пройшли через верхів’я р.Саксагані, через річки Інгулець та Вись спустошили навколишні місцевості. Але 30 січня 1644 року вони були розгромлені біля Ахматова на р.Тікичі і відійшли звідти до Синюхи (Синіх Вод), а потім частково до Дніпра, частково Очакова, а часткова до буджацьких степів.
Отож, затиснути з обох боків, запорожці все ж не втрачали надії на те, щоб знову вирватись у широке море і у пригнічену польським панством та унією Україну. Такий випадок і був дарований їм Богом, долею чи історією у 1647 році, коли на історичну арену виступив славетний український гетьман Богдан Хмельницький.