Україна перед революцією
Посилення революційних настроїв
Галичина, Буковина та Закарпатця
1. ПОСИЛЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ НАСТРОЇВ
Початок XX століття позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. Цей рух знаходив різні форми й різні шляхи, але спільним було те, що вся Україна — і Східня, і Західня — в більшій або меншій мірі брала участь у цьому русі.
Велике значення мало те, що наприкінці XIX ст. Україна займає в економічному відношенні одне з перших місць у Російській імперії.
В Україні йшов бурхливий процес розвитку промисловости, і цьому дуже сприяло поширення залізниць. За 10 років — 1890-1900 — збудовано 20.000 км. залізничних колій, і всі головні промислові осередки були зв'язані залізницями (Київ, Харків, Одеса, Пгілтава, Вінниця, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв). Залізниці потребували кам'яного вугілля, нафти, отже сприяли поширенню металюргії.
З'явилися заводи, що будували паротяги. Тоді, як року 1880 видобуто в Україні 86.347.000 пудів вугілля, року 1900 здобували 671.652.000 пудів (у вісім разів більше); видобуток залізної руди у самому Кривому Розі піднявся з 2.282.000 пудів у 1881 році до 156.205.000 пудів у 1900 році (в 79,8 раза).' Україна дала у 1900 році 69,5«/о кам'яного вугілля цілої Російської імперії, 57,2°/о залізної руди, 51,8°/о загального виробництва чавуну.'
Серед капіталістів, яким належали найбільші заводи, було багато чужинців: росіян, французів, бельгійців, англійців, німців; вони володіли своїми підприємствами особисто або влаштовували акційні компанії.
Піднесення промисловости України, зокрема Донбасу, мало наслідком збільшення числа робітників. До українських підприємств йшли на роботу люди з цілої Росії, серед них кваліфіковані майстрі, безземельні й малоземельні селяни. Приплив російських робітників мав вплив на формування українського робітництва. Вони приносили з Росії більше розвинений революційний настрій, а з другою боку — опановували його своїми ідеями і русифікували.
Становище робітництва, якого на початку було понад 400.000, було дуже тяжке. Закон 1897 року встановлював нормальну працю на ІІК годин для чоловіків і на 8 годин для жінок та підлітків. Плат-
ню робітникам часто видавалося продуктами. Робітники примушені були мешкати в антисанітарних умовах у заводських будинках. В таких умовах серед них знаходили сприятливий ґрунт соціялістичні ідеї.
Наприкінці XIX ст. серед українського робітництва ширяться ідеї марксизму, ідеї клясової боротьби серед новопосталої робітничої кляси. Року 1898 у Менську засновано Російську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (РСДРП). Органом ії була газета «Искра», яку друкували за кордоном. Року 1903 Російська Соціял-Демократична Партія поділилася: більшість, з В. Леніним (Уляновим) на чолі, хотіла створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, підкорену директивам ЦК (Центрального Комітету); цю групу стали називати «большевиками». Менша частина, з Мартовим на чолі, стояла за більш вільну організацію робітників, за типом німецьких соціялдемокрагів. Цю частину стали називати «меншовиками». Року 1901 засновано Партію Соціял-Революційну (с.-р.), на чолі якої став В.
Чернов.*
Ці партії вели серед робітників агітацію і керували їх об'єднанням та боротьбою проти уряду.
Становище робітників погіршало у зв'язку з загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли закрито багато фабрик та заводів і робітники тисячами опинилися на вулиці. У Харкові в 1902 році було 16.000 безробітних, у Катеринославі — 15.000, у Донбасі звільняли кожного п'ятого робітника^ Внаслідок зростання числа безробітних, адміністрація зменшувала платню робітникам. Відповіддю на погіршення умов були страйки. У 1900 році відбулась демонстрація робітників в Харкові, у 1901 та 1902 роках — у Києві, Одесі, Катеринославі. Робітники ставили економічні умови; введення 8-годинного робітного дня, підвищення платні, видачу її готівкою, а не продуктами.
У липні та серпні 1903 року Україну охопив загальний страйк, який розпочався у Баку й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, незабаром — до Миколаєва, Єлисаветграду. Рух набув нечуваного в Україні розмаху: страйкувало коло 200.000 робітників, страйкарі вперше об'єднували вимоги економічного та політичного характеру. Другою важливою рисою цього страйку було те, що проходив він не стихійно, як раніше, а за директивами комітету большевицької РСДРП. Це була начебто прелюдія до великого страйку 1904 року.'
Революційний настрій не обмежувався робітництвом. На початку XX ст., через 40 років після селянської реформи, становище селян змінилося тільки в тому відношенні, що вони були звільнені від панщини та економічних зобов'язань перед паном. Величезна частина землі в Україні належала дідичам: року 1905 в Україні було 32.500 дворянських маєтків, що охоплювали 10,9 мільйона десятин землі. З мільйони селянських маєтків мали тільки 20 мільйонів десятин землі. Серед дідичів були маґнати, були й «дрібнопомісні» поміщики, які мали по 100 і менше десятин землі. Таких поміщиків було в Україні 21.304 і мали вони пересічно по 21 десятині. «Дрібнопомісних» поміщиків було найбільше у Чернігівській та Полтавській губерніях і називали їх у ХІХ-ХХ ст. «підпанками». Жили вони по окремих хуторах або великих селах. З походження «підпанки» були козаками.
Великих маєтків на початку XX ст. було в Україні 11.191. Належало їм 10.400 мільйонів десятин землі, так що на кожного дідича припадало пересічно 930 десятин. Були лятифундії по кілька тисяч десятин, 2.835 власниками маєтків, що мали понад 1.000 десятин, належало 7,8 мільйона десятин, тобто 68% усієї дворянської землі.
Ці величезні маєтки були розподілені так: у Волинській губернії — 32, Київській — 15, Таврійській — ІЗ, Херсонській і Катеринославській — по 10, Чернігівській, Полтавській та Харківській — по 5 і Подільській — 2. Серед земельних магнатів були старі родовиті дворяни: Браницькі, Бобринські, Кочубей, Ханенки. Герцог МекленбурГ-Стрелицький на Полтавщині мав 60.000 десятин. Поруч з ними була нова земельна буржуазія: Терещенки, Харитоненки, Симиренки та інші.' Управління лятифундій здебільшого нагадувало адміністрацію великих капіталістичних підприємств з управителями та великим штатом службовців. У тих господарствах десятки тисяч найманих робітників працювали в цукроварнях, млинах, цегельнях, заводах для перероблення сировини. Для власників таких лятифундій були вони тільки джерелом прибутку, місцем приміщення капіталу, і жадного зв'язку з селянством ці багатії здебільшого не мали.
У той час, як лятифундії зростали й перетворювалися на сільськогосподарські фабрики, дрібноземельні та середньоземельні поміщики з великим трудом вели свої господарства, бувши не в стані конкурувати з земельними магнатами, набувати сільськогосподарські машини, наймати потрібне число робітників. У кінці XIX і на початку XX століття спостерігається ліквідація дрібноземельних господарств.
З допомогою селянських банків дворянські маєтки скуповують окремі селяни або товариства, а колишні землеволодільці стають «слу-
жилим» дворянством або представниками «вільних» професій: лікарів, адвокатів, мистців, письменників і т. п.^
Становище селян в Україні було не однакове. З мільйони селянських дворів, як згадано вище, володіли 20 мільйонами десятин землі, себто на один двір припадало пересічно 6,5 десятини надільної землі.
Земля розподілялася нерівномірно: перед 1905 роком 54*/« селянських господарств мали наділ до 6 десятин, 29,4*/о господарств — від 6 до 10 десятин надільної землі, і 16,6"/в — понад 10 десятин надільної землі.
У Подільській губернії було найгірше: на двір припадало пересічно 3,8 десятини, і 78,5°/« дворів мали до 5 десятин землі. У Таврійській губернії в середньому припадало на двір 14,7 десятини. Але, крім надільної землі, багато селян мали власну землю. Перед 1905 роком селяни в Україні володіли 5,6 мільйонами десятин власної землі.
Правда, частина цих земель належала селянським громадам та товариствам, але це мало зміняло становище, бо користалися з неї не бідняки, а заможні селяни. У приватній власності деяких селян було по кілька сотень десятин. Такі селяни мали расову худобу, сільськогосподарські машини, млини, наймали робітників і характером своїх господарств мало відрізнялися від поміщицьких. Заможні селяни мали великий вплив на сільське життя.' У той же час десятки тисяч селян не мали ні землі, ні худоби, і змушені були іти в найми до поміщиків, заможних селян, працювати в різних промислових підприємствах, на цукроварнях, в шахтах. Позбавлені можливости користуватися надільною землею за браком реманенту, вони здавали її в оренду заможним селянам, які часто мали по кілька десятків надогів. Становище селянина, який виходив на заробітки, ускладнювала його залежність від «общини», створеної законом про ліквідацію кріпацтва у 1861 році. Селянин, член «общини», повинен був дістати дозвіл на вихід і вносити щороку певну суму «общині», а свій наділ комусь передати."
На початку XX ст. зростає число селян, які виходять на заробітки до різних заводів — в Донбасі — та на цукроварні тощо, збільшується переселення їх на Сибір. Але, переселялися в основному не бідняки, а середняки, які могли їхати з певним капіталом, що давав їм можливість заснувати господарство на нових місцях. У XX ст. земства вживали заходів, щоб полепіпіти селянам переселення на Сибір.
Внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянами великопоміщицьких маєтків зростав революційний настрій
серед селян. Цей настрій підсилювали селяни, які поверталися з роботи на фабриках та копальнях. Становище погіршало в 1901 році, внаслідок недороду. Року 1900-1901 в Україні зареєстровано 670 селянських виступів, а в 1902 році селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі садиби, цукроварні, млини, рубали ліси, забирали сільськогосподарський реманент, орали поміщицькі землі. Поміщики тікали, покидаючи свої маєтки напризволяще. Найбільшої сили досяг селянський рух у 1902 році. В березні 1902 року зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців було вислано військо. До суду притягнено 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Усе це збільшувало революційні настрої селян, їх підсичувала агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму."
Революційний настрій наприкінці XIX ст. охоплює всі кола суспільства. Особливо сприятливий ґрунт знаходить він у високих школах. Студенти беруть участь у робітничих демонстраціях. На «сходках»-вічах обговорювалось загальний стан, виносилось протести проти поліційного режиму, введеного в школах. Студенти вимагали автономії університетів, критикували загальну політику уряду.
Року 1901 у Київському університеті 183 студента здано в солдати.
На цю репресію студенти інших високих шкіл України відповіли страйком, на що уряд відповів масовим звільненням студентів. Звільнені студенти несли дух протесту на провінцію, на села так, як студенти-солдати принесли цього духа до солдатських касарень."
Наприкінці XIX ст. царський уряд, наляканий постійними заворушеннями робітників та селян, зробив деякі полегшення; найважливішим було поширення преси. У кінці XIX ст. виходять ліберальні газети; особливо важливе значення мали такі газети в Україні. Звичайно всі вони друкувалися російською мовою, але мали можливість торкатися українських справ. Року 1898 у Києві стала виходити газета «Киевские Отклики», орган групи поступової інтелігенції, її видавали громадські діячі: професор 1. Лучицький, В. Науменко, М.
Василенко; в ній брали участь В. Антонович, С. Єфремов, В. Короленко, А. Кримський, 1. Стешенко, С. Петлюра, С. Русова та інші.
Газета була присвячена українським питанням і мала, як на ті часи, великий тираж — до 25.000 примірників; її читали на селі, на заводах."
Українська культура завойовувала почесне місце. Велике значення мав XI Археологічний З'їзд року 1899 у Києві. На цей з'їзд
з'їхалися вчені з усієї Російської імперії та з країн Західньої Европи.
Увесь з'їзд мав характер свята української науки. Наступний, XII З'їзд, відбувся 1902 року в Харкові, XIII — 1905 року в Катеринославі, XIV — 1908 року в Чернігові. Прекрасно підготовлені, з цінними доповідями, ці з'їзди відіграли велику ролю, привернувши увагу вчених усього світу до української культури. Велике обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на ХП З'їзді"
Час від часу відбувалися прилюдні українські культурні маніфестації, наприклад, у 1903 році відкриття пам'ятника Котляревському.
Тоді з'їхалися до Полтави представники з Наддніпрянської України, з Галичини, Буковини.
Урочисто с—іковано ювілеї 1. Нечуй-Левицького, М. Лисенка.
Одночасно з здобуванням українською культурою почесного місця щораз гостріше відчувалася потреба здобути права для української мови. Обмеження П викликало різкі конфлікти: у Полтаві, під час відкриття пам'ятника Котляревському, заборонено виголошувати привітання українською мовою; тоді делегати відмовилися виступати і поклали на сгіл президії українські тексти промов в папках. Ряд українських земств вимагав ввести навчання в школах українською мовою. Такі ж вимоги ставлять з'їзди агрономів, технічні з'їзди; театральні з'їзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру."
Наприкінці XIX ст. почався ліберальний рух серед земських діячів. У 1896 році земці організовували «зізди-зльоти», на яких обговорювали питання сільсько-промислові. Року 1902 на «Всеросійському зльоті» складено програму звернеавя до уряду: перппаі пунктом стояло зрівнявня селян у правах з усіма іншими станами і реформа земства на всєстанових підставах. Року 1902 прогресивна група земців заснувала газету «Освобождение», яка друкувалася у ШтуттГаріі, за редакцією П. Струве. Року 1903 засновано «Союз земців-констиз^щонадістів».
Так дух опозиції царському урядові, російському абсолютизиові ширився і виявлявся у різних формах.
Протягом останнього лвсягиліття XIX ст. питання Далекого Сходу набуло великої ваги у затвльній політиці російського уряду. Року
1891 чаітладон» величезну залізницю, яка й сполучала Европейську Росію з Владивостоком, при чому частина шляху йшла через китайську територію. Протягом 90-их років Далекий Схід був вузлом, в якому збігалися економічні інтереси інших держав, у першу чергу Японії, яка домагалася панування над Мавджурією, Кореєю, Монголією, Сахаліном, Забайкаллям. Інтереси її зударялися з інтересами Росії, яка року 1898 взяла від Китаю в оренду Порт-Артур." Готуючись до війни, Японія, що мала підтримку збоку США та Англії, а почасти й Франції, напружувала всі сили на підготову до війни. Росія поставилася до війни легковажно. Міністер внутрішніх справ Плеве казав: «нам потрібна маленька переможна війна»" тому, що перемога допоможе подолати внутрішні заворушення. 27 січня 1904 року японські судна напали на російську ескадру у Порт-Артурі. Так почалася війна. Росія не була готова до неї. На Сході було мало військ, не було укріплень; постачання не було зорганізоване. З самого початку армія зазнавала невдач, поразок.
Невдачі на фронті викликали все більші заворушення в Україні.
На заводах організувались зібрання, на яких робітники ухвалювали резолюції проти царизму, вимагали свободи совісти, свободи слова, свободи зборів. Царський уряд пішов на поступки. Призначений замість забитого міністра внутрішніх справ Плеве, князь П. СвятополкМирський заявив про нову політику уряду — «політику довіря».
Була зм'якшена цензура. Чимало земських діячів повернуто з заслання і дозволено скликати у листопаді 1904 року земський зізд.
На цей з'їзд приїхали голови земських управ, земські «гласні». Зізд визнав за конечне «народне представництво» з законодавчими правами. Земський ліберальний рух охопив Чернігівське, Полтавське та Харківське земства. У 1904 році земські діячі заснували «Союз Визволення».
Наприкінці 1904 року однією з форм, в якій громадянство виявляло свої бажання, стали бенкети, влаштовувані прогресивною інтелігенцією, часто за дарективою «Союзу Визволення». На бенкетах виступали оратори і ухвалювали резолюції, «адресі», в яких говорилося про необхідність скликання народних представників. На бенкеті у Києві приват-доцент Железнов уперше точно оформив вимогу конституції. Наслідком бенкетів були, звичайно, репресії, звільнення урядовців з посад тощо." Проте уред поволі йшов на поступки.
12 грудня 1904 року був оголошений царський наказ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, про заведення державного «страхування» <— асекурації робітників, поститення прав
земських та міських установ, перегляд законів про старообрядців та жидів.
18 лютого 1905 року був оголошений царський рескрипт на ім'я міністра Булигіна про потребу притягти до обміркування законів обраних населенням людей. Тут уперше обіцяно введення народного представництва, але з дуже обмеженими функціями — тільки «законосовещательньіми». Ця «Булигінська» Дума, що її скликано в серпні 1905 року, нікого не задовольняла."
У кінці 1904 року Рада Міністрів обмірковувала справу скасування цензурних обмежень українського слова. Рада запитала думки Академії Наук, Київського та Харківського університетів і Київського генерал-губернатора. Усі відповіді були за скасування обмежень. Відповідь Київського університету склав В. Антонович. Академія Наук відповіла докладною, ґрунтовно складеною запискою, центром якої була славетна записка М. Грушевського. Навіть Синод дозволив надрукувати Євангелію українською мовою (переклад Морачевського) і дав гроші на видання"
У січні 1905 року вибух страйк робітників на Путиловському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робітного дня, встановлення мінімуму платні, поліпшення умов праці, визнання представництва робітників. Вимоги путиловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100.000 робітників на 382 підприємствах. Це був перший вибух такого маштабу. Петербург залишився без води, світла, газет.
9 січня 1905 року робітники пішли до Зимового палацу, щоб подати пареві петицію. Йшли з корогвами, церковними та патріотичними співами кілька тисяч чоловіків з жінками, дітьми, їх зустріли пострілами заздалегідь призначені для цього війська. Було забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. На другий день застрайкувало 125.000 робітників у самому Петербурзі*
Страйки перекинулися до інших міст. В Україні застрайкували робітники Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва"
Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни палили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу.
Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64"/о усіх повітів України."
Революційний настрій збільшували постійні невдачі на фронті: у серпні 1904 року армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном в Манджурії. У січні 1905 року здано Порт-Артур. У лютому армія зазнала поразки під Мукденом — одної з найбільших в історії Росії. У травні 1905 року потоплено в Цусімській протоці фльоту, що йшла на допомогу Порт-Артурові. Нарешті у Портсмуті підписано мир, за яким Японія дістала Квантунський півострів і Південний Сахалін. Усі жертви російської армії пішли намарне,
У 1905 році революційні рухи захоплювали й армію. Навесні того року в Чорноморській фльоті підготовлялося збройне повстання: матроси мали арештувати офіцерів й вирушити на Одесу. Повстання почалося на броненосці «Потьомкін-Таврійський». Але «Потьомкіна» не підтримали інші судна і, зробивши кілька рейсів по Чорному морю, він пройшов до Румунії. Із 800 повсталих матросів 54 повернулися до Росії"
У жовтні 1905 року вибухло повстання у Кронштадтській фльоті; у той же час почалося знову повстання у Чорноморській ескадрі: матроси обрали на командувача фльоти ляйтенанта П. Шмідта, але повстання не вдалося: у ньому взяла участь незначна кількість суден, і вони потерпіли поразку; Шмідта та багатьох матросів страчено.
Але повстання в армії не припинилося: у листопаді 1905 року повстали у Києві сапери під проводом поручника Жаданівського. Після того були повстання у військах — у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі. Усі ці повстання не мали успіху, але вони свідчили, що армія перестала бути надійним знаряддям уряду і показували загальний розвал адміністрації"
1905-й рік являв картину з одного боку — вже назріваючого народного заворушеня, а з другого — анархії та розгублености царського уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали конституції. В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і нарешті Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну ролю грав земський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фа-
хів були об'єднані спільним прагненням — знищити існуючий політичний лад."
Прем'єр-міністер С. Вітте так характеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 року: революція захоплювала все населення.
Вищі шари були незадоволені; молодь, не тільки студенти, але й учні середніх шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антидержавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати може тільки конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію (Морозов, Терещенко, Четвериков); робітники, під впливом революціонерів, були найбільш активні; чужинці, з яких складалося 35°/о Російської імперії, ставили свої вимоги: поляки — автономії, жиди — рівноправ'я; селяни вимагали землі; урядовці були обурені несправедливостями у порядках служби й протекціонізмом; військо було схвильоване поразками на фронті, в яких обвинувачували уряд; крім того викликало невадоволення й те, що «запасних», прикликаних на час війни, не відпускали з армії, бо було мало військ — армія залишалася в Ази. У військових частинах почалися вибухи незадоволення. Найбільше вуло таких вибухів у фльоті. У Петербурзі було повстання у морському екіпажі, яке придушене було Гвардією. Усі об'єдналися в боротьбі проти різного роду утисків, часто обурливих і антихристиянських. Без перебільшення — уся Росія була схвильована і мала спільний льозунґ: «так далі не можна жити!» Усі об'єдналися у ненависті де існуючого режиму." Годі дати кращу характеристику умов, які викликали революцію 1905 року, ніж та, яку дав цей «саковвик».
З початку жовтня почався загальний страйк на залізницях. Зупинилися трамваї, погасла електрика. Зупинилося все життя.
17 жовтня ст. ст. царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяно «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібраиь та союзів». Встановлювалася Державна дума з законодавчиіюі правами."
Проте, цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки: населення у своєму ставленні до нього поділилося на три частини — 1) на так би мовити центральну, що складалася з людей, які при^зяли маніфест з надівю, що він дасть конституцію, і що ця конституція почне- нову добу в історії; 2) на революційні групи, які вважали, що цей гиніфест е тільки тимчасввоів зупинкою у беротьбі уряду з револиоціею,
і поставилися до маніфесту вороже і 3) на праві елементи, починаючи від людей, близьких до Царського Дому; вони вважали, що маніфест «вирвано» у царя, і вживали всіх зусиль, щоб зберегти самодержавство у повній його силі. Наслідком цього почався рух правих, чорносотенних елементів, які знаходили підтримку значної частини адміністрації.
Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми «революціонерів» і головним чином жидів, в деяких місцях при невтралітеті поліції, а в деяких — з її допомогою, як було, наприклад, у Гомелі." Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворювалися на збройні бійки з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», забито 26 людей, а 223 поранено, але не всі поранені зверталися до шпиталів."
Проголошення конституції ще більше розбурхало народні пристрасті. Почали закладати партії, які мали протилежне завдання: «ліві», що були ворожі до урядових заходів, і «праві» помірковані партії, що підтримували ті заходи.
Головні партії, починаючи з лівих, були такі: Анархісти — вони мали успіх у Південній Україні: в Одесі, Катеринославі. Ця партія мала органи: «Безначалие», «Бунтарь», «Анархист» і «Чорное Знамя». Вона провадила терористичні акти, які називала «економічними», себто робила атентати на фабрикантів, капіталістів.
Заснована в 1898 році Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія у 1905 році поділилася на дві: большевиків та меншовяків.
Близькою до них була Націонал-Соціялістична Жидівська Партія — «Бунд», або «Всеобщий Еврейский Рабочий Союз»."
Большевики та меншовики були ортодоксальними марксистами.
Різниця між ними була тактична: большевики, на чолі яких стояв В. Ленін-Ульянов, рішуче відмовлялися від співробітництва з ліберальною буржуазією: «пролетаріят е керівник народної революції», — писав Ленін: «метою революції має бути диктатура пролетаріяту». На чолі меншовиків стояли: Л. Мартов, Ф. Дан, П. Аксельрод та інші. Меншовики стояли за широку організацію робітників типу німецької Соціял-Демократичної Партії.
Року 1906 большевики, меншовики та бундівці формально оЬьдналися.^ Соціял-Демократична Партія мала успіх в Україні; вона мала багато членів на заводах та фабриках України.
З 1905 року на заводах почали діяти депутатські збори больіііевиків, як постійні органи. Під час жовтневого повстання 1905 року ці збори перетворилися на Ради Робітничих Депутатів. Перша Рада постала у Катеринославі й першим секретарем Виконавчого Комітету був Г. Петровський — майбутній советсько-українсіький «староста». Ради були на великих заводах та у містах. Большевики вважали Ради за зародки революційної влади."
Партія Соціялістів-Революціонерів, заснована у 1899-1900-их роках, ставила своєю метою революціонізувати селян. Лідером партії був В. Чернов. Соціялісти-революціонери широко практикували терор — від міністрів до рядових поліцаїв. Для виконання терористичних актів вони заснували «Бойову Організацію». Провідником цієї організації був до 1903 року Г. Гершуні, а після його арешту — провокатор Азеф, який протягом п'яти років керував терористичними актами і одночасно видавав урядові членів партії.
Видатними діячами партії були: Є. Брешко-Брешковська, Б. Савінков, М. Гоц, В. Зензінов. В Україні до неї належав В. Дорошенко.
Соціялісти-революціонери року 1905 заснували Всеросійський Селянський Союз, метою якого була передача всієї землі тим, хто сам працює на землі. Тоді ж в Україні засновано Селянський Союз, головою якого став С. Єфремов.
Року 1906 заснована була Народно-Соціялістична Партія; організаторами її були письменники, публіцисти, вчені, які купчилися біля журналу «Русское Богатство». Це були: В, Мякотін, С. Мельгунов, А. Пєшехонов та інші; з українських діячів брали участь: С. Єфремов, В. Короленко. Партія вимагала «народоправства» та націоналізації землі, себто передачі ії державі з тим, що вона буде передавати землю тільки тим, хто сам її обробляє.
До цієї партії підходила партія «Трудова», або «трудовиків», яка була тільки парляментарною фракцією і не мала організацій поза Державною Думою."
У 1905 році була заснована Конституційно-Демократична Партія (к.-д.), або пізніш Партія Народної Свободи. Ця партія з'явилася наслідком об'єднання двох груп: «Союзу Освобождения» та «Земців-Конституціоналістів». Партія вимагала, щоб Росія була «конституційною парляментарною монархією» з двопалатним парламентом.
Для всіх національностей партія вимагала свобо, гурного розвитку.
Ця партія на чолі з П. Мілюковим мала багат ..„з, серед яких були видатні вчені, професори, адвокати: С. М: іцев, П. Струве, А. Кізеветтер, А. Корнілов, А. Мануйлов, князі Петро й Павло Долгорукови, М. Вінавер, Ф. Родічев, А. Шінгарьов та інші. Головним органом партії була газета «Речь».
В Україні к.-д. партія була дуже поширена серед інтелігенції, професури. Серед впливових членів її були: 1. Лучицький, Л. Яснопольський, В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко, А. Ржепецький та іиті". Органом партії була газета київська «Свобода й Право».
Від партії к.-д. відділилася правіша від неї Партія Демократичних Реформ, до якої перейшли: М. Стасюлевич, К. Арсеньєв, В.
Кузьнін-Караваев, М. Ковалевський.
Центральне місце серед партій належало «Союзові 17-го Октября», який був заснований у юнці 1905 року. До цього Союзу, що його очолював видатний представник московського торговельнопромислового світу О. ґучков, входили представники земства, поміщиків та культурніших купців і промисловців: Г. Крестовніков, П. Рябушинський; земські діячі: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахович, Н. Хомяков, М. Родзянко й інттгі Згодом із партії відійшли лівіші члени: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахович та інші й заснували «Партію Мирного Оновлення»."
«Союз 17 Октября» («октябристи», — як їх називали) вимагав збереження царської влади та повної «єдности й неподільности держави». Росією мав би правити «конституційний монарх у єдності з народом, у союзі з землею».
Направо від «октябристів» стояли реакційні партії, які не визнавали Державної Думи й вимагали поновлення царського самодержавства. Року 1905 з'явилася «Русская Монархическая Партія» на чолі з В. ґріиґмутом, що видавав «Московские Ведомости». Друга партія — ще реакційніша — був чорносотенний «Союз Русского Народа» з А. Дубровіним, В. Пуришкевичем та М. Марковим на чолі.
Крім нехтування конституцією «Союз Русского Народа» стояв на різко шовіністичній плятформі: він вимагав для російської народности першого місця у державі. Державна Дума мала б бути національно-російською. Насамперед Союз цей вів боротьбу з жидами, далі — з поляками, українцями і т. д. Органами Союзу були газети: «Русское Знамя», що особливо переслідувала «жидо-кадетів» та «жидо-масонів», і «Земщина». Апогеєм діяльности Союзу були — кінець 1905 та початок 1906 років, коли він з своїми «бойо-
вими дружинами» брав участь у погромах жидів та інтелігенції.
«Союзники» вбили кадетів — Герценштейна, Іолеса, трудовика Караваєва. Союз ширився переважно серед малокультурного населення."
Року 1908 засновано у Києві «Клуб Русских Националистов», що ставив метою культурно-громадську боротьбу з українським рухом.
Особливо завзяту боротьбу вів цей клюб проти культу Шевченка."
Усі праві організації увесь час були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, діставали субсидії і всякого роду протекції. В університетах були філії правих організацій — т. зв.
«Союзи Академістів», які об'єднували монархічні елементи студентства.
Крім відділів цих загальноросійських партій, в Україні були свої партії. Такою була Революційна Українська Партія (РУП) — заснована 1899 року в Харкові Д. Антоновичем. Метою ії було домагатися самостійности України і вона мала багато членів та прихильників. Серед членів цієї партії були: М. Порш, В. Степанківський.
Спочатку в РУП перехрещувалися різні течії, але найсильнішим був вплив соціял-демократичний, російський. З 1905 року РУП перетворилась на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП), яка домагалася автономії України з сеймом у Києві.
Ця еволюція довела РУП до розколу: від неї відділилася Народня Українська Партія, а в 1905 році — Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія.
Року 1905 засновано нову — Українську Радикально-Демократичну Партію; гаслами її були: автономія України та земельна реформа.
Членами партії були видатні особи: С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф.
Матушевський, Д. Дорошенко та інші."
Кінець 1905 року позначився значними полегшами для українського руху. В серпні 1905 року університетам повернено автономію. Наприкінці року засновано Вищі Жіночі Курси у Києві, Харкові, Одесі та інші високі школи. В університетах України засновано катедри українознавства. Українські земства порушили знову питання про дозвіл викладати в народних школах українською мовою. Українські театральні трупи дістали дозвіл влаштовувати вистави по всіх містах. Засновувалися українські товариства, клюби, «'Просвіти», які вели українознавчу роботу серед малосвідомих людей; засновували філії по селах, організували бібліотеки, читальні.
концерти."
Року 1905 з'явилася перша газета українською мовою: «Хлібороб»; ії видавав у Лубнях В. Шемет. Після того у Києві мала виходити газета «Громадське Слово», але напередодні виходу першого числа арештовано її редактора С. Єфремова. Тоді почали видавати «Громадську Думку». Цю газету педагогічна та духовна влади заборонили передплачувати. Почали виходити газети у Полтаві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Здебільшого це були тижневики. Усі вони опинилися під підозрою адміністрації і часто могли вийти тільки перші їх числа."
Доводилося мати резервовий дозвіл адміністрації на випуск іншої газети, на інше ім'я. Багато редакторів було заарештовано."
Року 1906 заарештовано кількох співробітників «Громадської' Думки» з редактором С. Єфремовим. У 1906 році дозволено поновити це видання під новою назвою — «Рада»; видавцем її був Є.
Чикаленко, редактором — М. Павловський"
Увесь час в Україні не припинялися страйки та повстання робітників. Найбільшої сили вони прибрали у грудні 1905 року. У деяких місцях відбулися між повстанцями та військами криваві боі, внаслідок яких були сотні заоитих та поранених. Нерідко військові частини приєднувалися до повстанців або відмовлялися їхати на придушення повстань. Так було в Катеринославі в Бердянському полку. 16 грудня 1905 року начальство з Катеринославу скаржилося командуючому Одеської Військової Округи: «арештування (повстанців) неможливе за браком надійних військ»." У Харкові 12 грудня того ж року викликали артилерію для придушення повстання, в якому забито та поранено коло 120 людей. У Києві осеред-ком повстанців було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка» на чолі з Радою Робітничих Депутатів; поліція і жандарми боялися туди входити. Значних розмірів повстання вибухли в Одесі і Миколаєві."
Найбільшого успіху досягли революціонери у Донбасі, де повстання почалося у середині грудня 1905 року; повстанці зайняли всю залізницю. Центральне місце у повстаннях Донбасу належить Горлівці, де війська з трудом придушили повстання."
У 1906 році революційний рух почав спадати. Невдачі 1905 року.численні людські жертви, жорстокі репресії, розстріли, заслання
на каторгу сприяли зменшенню повстань, але в роках ІЬЬб-1907 вони ще вибухали час від часу — найчастіше 1-го травня. По всіх губерніях Украіви обвизився відсоток робітнитав, які брали участь у страйках."
Наприкінці 1905 року почалися «усмиренія» селян. На села виряджали військові загони, переважно кавалерії та козаків, які робули екзекуції на місці та заарештовувати селян. Подекуди, як у Погорільцях, Сосницького повіту Чернігівської губернії, у Батурині, Коногіпського повіту, між селянами та військами відбувалися бої.
Великого розголосу набула боротьба селян Великих Сорочинець, Миргородського повіту Полтавської губернії, де забито помічника «ісправника» Барабаша, який з'явився з козаками. Багато селян виарештувано. Письменник В. Короленко в газеті «Полтавщина» виступив з докладними інформаціяки про цю «Сорочинську трагедію», про безправство й жорстокість представників адміністрації."
17-го жовтня 1905 року проголошено скликання Державної Думи з законодавчими правами, тобто з компетенціями, що жаден закон не може бути оголошений без ухвали цієї Думи. II грудня 1905 року дано пояснення, хто саме матиме виборчі права: землевласникидідичі, власники будинків у містах, усі, хто мав окреме помешкання, хто діставав платню або пенсію; мали також права представники селян та робітників. Таким чином виборчі права були доволі широкі." 20 лютого 1906 р. дано нове «Положення» про Державну Думу, за яким встановлювалося двопалатний парлямент: 1) Державну Раду, яка існувала раніше, стала Вищою Палатою; половина ії членів мала бути обраною, а половина — призначена урядом, і 2) Державна Дума. Жадне рішення Державної Думи не могло бути дійсним без апробації Державної Ради; по схваленні Державною Радою кожне рішеная йшло до царя на затвердження. 26 квітня 1906 року проголошено новий закон, що встановлював такий порядок: вище управління належить цареві, а законодавча влада — двом і! Палатам: Державній Раді і Державній Думі.^ Вибори до Державної Думи дали перемогу опозиційним елементам. У цей час значною мі-
рою вже були приборкані повстання і праві ел^-ііти і . :>' заціі благали царя не давати конституції, а зберігати самод . - во.
Виборці поділялися на 4 курії: 1) землевласникіз^: иків 2) міського населення, 3) селян і 4) робітників. Курії мали здна^ кове число голосів: поміщики мали найбільше, бо один голо. ломіщика дорівнювався 45 голосам робітників; пролетаріят великих міст діставав мізерне число виборців: у Москві, наприклад, тільки 17 робітників мали виборче право." Навпаки — селяни дістали багато місць тому, що уряд сподівався, що вони дадуть людей консервативних поглядів. Уряд уживав різних заходів, щоб не допустити до Думи небажаних осіб. Для цього робили труси, заводили судові процеси, арештовували людей (особи ж, які були під арештом або під слідством, не мали ні активного, ні пасивного права голосу). Особливо гостро пересушував уряд представників прогресивної преси: був час, коли майже всі редактори ліберальних газет були або арештовані або чекали слідства."
У Думі зформувалася Українська Парляментарна Громада, де якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова 1. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський — від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган — «Украинский Вестник», редактором якого був М. Славинський, а секретарем — Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський О. Лотоцький, М. Грушевський, 1. Франко, О. Русов та інші"
Політичною плятформою Української Парляментарної Громади була автономія України. М. Грушевський уклав деклярацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади.
Увесь час в^-сшення між Думою і урядом були гостро ворожі.
На деклярацію уряду Дума відповіла чотирма вимогами: 1) відповідального перед Думою міністерства, 2) скасування Державної Ради, 3) примусового відчуження поміщицьких земель на користь малоземельних селян та 4) амнестії засудженим за політичні справи.
Уряд відмовив по всіх пунктах. Після того Дума зустрічала вороже всіх міністрів, а урядові в цілому висловила «недовір'я». Промови депутатів друкували й ширили по всій імперії.
Після розпуску Думи 180 її депутатів, переважно кадетів (серед яких були й українці), зібралися у Виборгу (у Фінляндії, яка мала автономію) і уклали заклик до населення — не давати солдатів до армії і не платити державних податків."
Незабаром після розпуску Думи вибухли повстання в Свеаборзі та Кронштадті. Збільшився терор: за 1906-й рік забито 768 й поранено 820 представників влади. Новий прем'ср-міністер П. Столипін почав реформи всього урядового апарату і — рішучу боротьбу з революційним терором. На час, поки не було Думи, створено військові суди, за вироками яких страчено протягом року 683 осіб."
У січні 1907 року відбулися вибори до 2-ої Державної Думи. На цей раз її не бойкотували жадні партії. Несподівано для уряду більше як половину всіх депутатів вибрано з лівих партій; октябристів, з поміркованих — тільки 32 і правих — 22; решта депутатів була від національних меншостей та від безпартійних. Ніхто з депутатів 1-ої Думи, які підписали Виборзьку деклярацію, не мав права бути обраним до 2-ої Думи.
Змінилося співвідношення депутатів від України: із загального числа 102 лівих — соціял-демократів, трудовиків та конституційних демократів (к.-д. або кадетів) було 65; від центру — октябристів, мирних обновленців, поміркованих та правих — 29."
У 2-ій Думі теж була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис — «Рідну Справу — Вісті з Думи». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Громада домагалася автономії України, місцевої самоуправи, української мови у школі, суді, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення катедр української мови, літератури та історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях."
2-га Дума існувала лише 103 дні; 3-го червня 1907 року її розпущено. Призначено нові вибори, при чому виборчий закон значно змінено. Вибори до 3-ої Думи, восени 1907 року, дали 50 правих, 71 помірковано-правних, 27 націоналістів — разом 148 правих; 154 октябристів; 28 «проґресистів». Разом 54 кадетів, ІЗ большевиків, 20 соціял-демократів, 26 поляків, литовців та мусулман; лівих — 141.
Новий виборчий закон 1907 року настільки змінив основний закон про Думу, що його називали «державним переворотом». Він дав перемогу великим землевласникам і зменшив число депутатів селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 виборціввеликих землевласників було тільки 38 селян. Багато українців опинилося у тюрмах, на засланні; збільшилася еміграція за кордон.
Не зважаючи на таке становище, українське питання притягало до себе увагу в 3-ій Думі: надто бо великі були досягнення українців в різних галузях культури та економіки. Перше питання, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське іокільництво. У 1908 році 37 послів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. Цей проект викликав протест збоку чорносотенних послів та «Клубу Русских Нацио^листов», і йому не дали ходу. Року 1909 професор Київського університету 1. Лучицький поставив питання про українську мову в судах України. Це питаная також викликало протест і було поховане.
У 1913 році, з приводу бюджету, ряд ораторів звертали увагу Ду-ми ва самоправство адміністрації в Україні. Видатні посли — А ШинГарьов, П. Шлюков, О. КеренсьКий, Г. Петровський та ійпгі — домагалися свободи національного розвитку та автономії України, а професор С. Іванов вимагав катедр українознавства в університетах України. Тог® ж 1913 року єпископ Нікон вимагав введення української мови в школах.
Ці приклади свідчать про великі досягнення українців за XIX століття."
У 1907-1912 роках реакція зміцнюється. У З-ій Думі головну ролю грали октябристи (154). Головою Думи був октябрист Хомяков, а після нього — С. Гучков, теж октябрист. З-тя Дума відбула свій законний реченець і була розпущена у 1912 році. 4-та Дума виявилася лівішою, ніж З-тя: у ній було по 150 представників правих та лівих партій і 130 октябристів та «центровиків». Октябристи 4-ої Дуки були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівини партіями. Головою Думи обрано октябриста — М. Родзянка." Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права висилати представників до Думи. Не було вже й
украЬсьісої фракції, а тому для введення української мови у нарс л них школах України не було більшости в той час, коли навіть мг.г^ народи Кавказу дістали школу з рідною мовою; дістали її також т а тари, естонці, латиші."
5. АГРАРНА РЕФОРМА П. СТОЛИШНА
Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міністрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі мііщу групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворянами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку, 26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчилося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імперії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експропріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрунтовні реформи."
Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування «общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила.
село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «община» шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.
Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипіп перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»).
В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:' земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було продавати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, гіножаті — зоставалися у спільному володінні.
Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних клаптях, тепер об'єднували в одну цілість. Касувалося примусову сівозміну."
В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Европейської Росії коло 24*/о господарів вийшло з «общини», на Правобережній Україні закріпили землю 50,7°/о, у Південній Україні — 34,2*/о, на Лівобережжі — 13,8*/о.°
Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялісгів різних напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський пролетаріят.** В Україні лише поодинокі великі землевласники, як Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський маршалок Волині) — поставилися до неї сприятливо.
Великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за які передавалось поміщицькі землі селянам через Селянський Банк, і це робило землі недосяжними для селянської маси.
Столипінська аграрна реформа відкрила можливість дальшого переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Цей рух помітно збільшився після 1906 року. Правда, багато селян поверталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Це пояснює наступна таблиця (число' переселенців подано з цілої Російської імперії):
Доба між революцією 1905 року та світовою війною 1914-17 років характеризується зростаючою диференціяцією села. Верхівка селян, статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили господарства вищого типу, користалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які організували «злучні» пункти з расовими розплідниками, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасова користування селянам або продаючи «на рати»; земства будували елеватори, організували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів; засівали піщані простори, організували асекураційні та допомогові банки тощо.
Для незаможних селян творили кустарні промисли різного роду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського господарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовано виставки, що сприяло продажеві тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном.
Земства допомагали тим, хто виїздив з України.
Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років піднеслися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів."
Кооперація України мала відданих працівників, як «артільний батько» Микола Левитський, який з 90-их років вів пропаганду кооперативних організацій на селі й допомагав закладати кооперативні артілі — хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 році на Київщині було 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В, Садовський. Виходили спеціяльні часописи — «Наша Кооперація», відбувались кооперативні з'їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші — обстоювали окрему, українську організацію."
Революція 1905 року мала величезний вплив на розвиток українського руху. Пожвавлення виявилося у заснуванні українських
часописів по всіх більших містах — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Лубнях, Катеринославі, Москві, Петербурзі. Почали засновувати видавництва. У Петербурзі, під редакцією В, Доманицького, вийшло перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. У 1906 році переїхав зі Львова до Києва М. Грушевський, перенісши з собою видання «Літературно-Наукового Вісника», навколо якого купчилися українські , письменники. Журнал «Києвская Старина» перейшов на українську мову й змінив свою назву на «Україну».' Року 1907 засновано у Києві Українське Наукове Товариство на чолі з М. Грушевським, який зайняв перше місце серед українських наукових та політичних діячів. Засновано в Україні кілька інших часописів: «Дзвін», «Українська Хата», «Рідний Край», «Село», «Посів» та інші. Київ став літературним осередком України.
З 1905 року почали викладати в університетах українською мовою: в Одесі викладав О. Грушевський історію України, у Харкові О. Сумцов — історію літератури. У Київському університеті курсів української мови не було."
В Україні засновано нові високі школи: Комерційний Інститут і Вищі Жіночі Курси — у Києві, Харкові, Одесі. Заходами земств Україна вкрилася рясною мережею шкіл різних ступенів — початкових, професійних, прогімназій. Земства Лівобережної України багато робили для поглиблення національної свідомости населення У Полтаві влаштовували для вчителів курси українознавства, ні яких викладали ліпші наукові сили. Влаштовували виставки українського мистецтва. Кадри інструкторів давали консультації в осередках скупчення кустарних виробів. ^Полтаві за проектом В. Кричевського для Губерніяльної Земської Управи збудовано «Земський Дім» —видатний зразок українського мистецтва. Взагалі була велика різниця в усіх галузях культури між губерніями Лівобережжя, де земства працювали з самого початку, і Правобережною Україною, де введено їх у 1912 році.
Незабаром після проголошення маніфесту 17 жовтня 1905 року почалася реакція. Царський уряд уживав всіх заходів, щоб обмежити права, які обіцяно у маніфесті, і привернути абсолютне самодержавство. Це виявилося у самому титулі царя, в якому залишили слово «самодержавний». Уряд підтримували «чорносотенні» партії та окремі особи, переважно з заможних селян та дрібних міщан.
Об'єктами переслідування знову стали жиди, а до них долучено
українців та білорусів. Російські;: -• ряд вважав культурно-український рух за переходовий сту:-.-:ь до державного сепаратизму України, чого в дійсності ще не ;.о. Носії російської влади твердили, що українці «хочуть відділ;, .й Україну від Російської держави в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами й консулами у чужих державах, своєю монетною системою й своїм власним військом». Отже, у своїх побоюваннях вони випереджали політичні прагнення українських діячів, що не йшли далі автономії."
Обіжник П. Столипіна 1910 року зараховував український народ до «чужородньіх» і забороняв будь-які українські організації, бо «об'єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення». Року 1911 Столиігін пояснив докладніше, що «історичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіяльних основах»."
Маючи такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: «Просвіти», українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики: заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т. п. У Києві закрито «Товариство Грамотности», що існувало коло 40 років. Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реакцію: вони примушували людей, що стояли раніш осторонь українського питання, ставитися до нього уважно, бо базглуздя репресій було наявне.
У 1914 році уряд заборонив святкувати день народження Тараса Шевченка (II лютого); заборонено не тільки збори, маніфестації, а навіть звичайні у цей день панахиди. Зрозуміло, що все це викликало протести по всій Україні, заворушення, арешти, виключення студентів із шкіл. Навіть у Державній Думі. посли виступили з протестом. Треба сказати, що після короткого заспокоєння, в університетах знову почалися «сходки» і страйки. Студентів наче навмисне дратували реакційні міністри народної освіти — Шварц, а ще більше Кассо. Своши незаконними вчинками вони викликали обурення не тільки студентів, але й професорів: року 1911 коло сотні професорів та доцентів вийшли з Московського університету на знак протесту проти діяльности Кассо. За ними пішла група професора Київського Полііехнічного Інституту."
Репресії викликали нові заворушення на фабриках, заводах.
У 1912 році загальний страйк викликав розстріл 200 та поранення ще більшого числа робітників на «Ленских приисках». На знак співчуття селяни та робітники влаштовували демонстрації. Студенти університетів також оголосили страйк."
Репресії уряду, які мали хаотичний характер, викликали у різних партій прагнення об'єднатись. Року 1908 усі українські політичні діячі об'єдналися на загальних засадах конституціоналізму й парляментаризму, незалежно від програми даної партії. Так постала нова організація — Товариство Українських Поступовців (ТУП), гке стало єдиною українською партією. Воно мало керівний орган — Раду, яка скликала періодичні з'їзди."
Поволі налагоджувався контакт з російськими прогресивними партіями та окремими діячами. У 1913 році постав союз автономістів-федералістів з представниками недержавних народів Росії, що стояли на ґрунті національно-територіяльної автономії; у цьому союзі брали участь федералісти — росіяни та українські представники. Утворено порозуміння між ТУП, думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які зобов'язалисі ставити й підтримувати українські домагання у сфері культурнонаціонального самовизначення. Уперше виступили провідники цю ГРУП У Думі з приводу заборони у Києві святкувати століття з дні народження Т. Шевченка. У Думі вперше розгорнулася поважна дискусія в українській справі, і це справило велике враження. Року 1914.
з приводу урядової заборони святкувати сторіччя з д,ня народження Шевченка, вив'язалася палка дискусія, в якій навіть дехто з правих послів обурювався тією забороною. Високий достойник, нащадок В. Капніста, граф Капніст, казав, що заборона святкувати сторіччя з дня народження Шевченка є образою для цілої України.
7. ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА ТА ЗАКАРПАТТЯ
У XX ст. Галичина, Буковина та Закарпаття переживали тяжкі соціальні ускладнення. Як і раніше, ці країни були переважно аграрними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки — у Галичині, румуни — у Буковині, мадяри — у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів., У Галичині барон Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р. Потоцький — 49.800 гектарів, другий граф Я. Потоцький — 23.500 гектарів. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тисяч гектарів, себто близько 20°/е усієї території. Поруч з дідичами існували дрібні селянські господарства.
У Галичині 53,3°/о селянських господарств були «безкінні». 1. Франко називав такі господарства «карликовими». Заборгованість галицьких і буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Галичині продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині за 1904-1907 рр. — 3.000 господарств.
Зростала диференція села: з'явилися заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і реманентом. У 1908 році було їх у Галичині 5°/о, але вони володіли землею, яка кількістю перевищувала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам; Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західньоукраїнських землях.
Напередодні першої світової війни у Галичині було 614.000 селянських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам.
Аналогічні явища були у Буковині та Закарпатті. Такі незаможні селяни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працювати на підприємства."
Багато селян ішло до Басарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десятиріччя XX ст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких селян. Вони поклали початок т. зв. заробітчанської еміграції ЗСА та Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, пристосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту, але для батьківщини була вона втрачена. Менша частина не зуміла пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини. Автор, який у негативних фарбах змалював життя емігрантів в Америці, пише: «За перше десятиріччя XX ст. із західньоукраїнських земель виїхало до Америки понад півмільйона селян», а далі: «лише за два роки перед першою війною в Галичину з Америки повернулося понад . . . 19.000 таких переселенців». Півмільйона і — 10.000!
У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що дідичами переважно були поляки. Поляки займали також всі адшніетративні посади, в їхніх руках був суд. У XX ст. число селянських страйків постійно зростає» 1902 року страйк, в якому взяло участь 200.000 селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Пакутські). Селяни виявили надзвичайну стійкість, і дідичі змушені були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану селян. У 19в6 році до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не тільки економічних полегшень, але й політичних свобід та зарального> виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу поміщицьких земель." Страйки — з одного боку, масовий вихід селян на сезонові роботи — з другого, підривали поміщицьк'і господарства.
внаслідок чого почалася масова їх ліквідація. Протягом 10-ох років перед першою світовою війною у Галичині дідичі продали 140.090 гектарів землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то було в Україні під російською окупацією), а поляки, бо дідичі спроваджували на свої землі польських селян-колоністів.
Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Галичини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка швидко зростала у районах Борислава, Тустановичів. Багато здобували солі, гірського воску. Усі ці промисли, за невеликим вийнятком, були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англійців.
З початку XX ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз — «Господар» — 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз — 1898 р., у, 1904 р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. У 1883 р.
засновується кооперативна організація «Народна Торговля», шо з року 1907 стає централею Торг. Господ. Спілки. У ІЙ04 році засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став організаційно-ідейним центром українських кооперативів.^ Відб ааеться об'єднання окремих кооперативних союзів: у 1911 р. на 30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав велі Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. Року 1914 у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів."
Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплювали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за економічні, культурні та національні інтереси.
За перші 10-15 років XX ст. Галичина зробила величезний поступ у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки стало Товариство імени Шевченка, яке перетворилося у 1893 році на Наукове Товариство імени Шевченка, об'єднуючи вчених не тільки Галичини, а й цілої України. Воно користалося визнанням усього культурного світу; до 1914 року видано коло 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріядьній та науковій допомозі цілої України. Це Товариство вважали за Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу.
М. Грушевський, 1. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк були головними діячами Товариства."
Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українських шкіл: перед війною 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7 звичайних катедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено питання про заснування окремого Українського університету. Журнал «Літературно-Науковий Вісник», що його заснував М. Груіиевський на початку XX століття, став всеукраїнським літературним органом.
Року 1907, як сказано вище, М. Грушевський переніс його до Києва.
Центральною фігурою Галичини, з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900-1944). За 44-літнс його керівництво Греко-Католицькою Церквою вона остаточно стала українською національною Церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував Науковий Інститут для студій, сполучений з Богословською Академією, та «Академічний Дім» у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків для студій у Римі, Відні;, давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та «сиротинцям»; заснував український шпиталь — «Народну Лічницю» у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистцівмалярів, різьбарів. Допоміг О. Новаківському (наддніпрянцеві) заснувати власну малярську школу. У 1913 році заснував у Львові Український Національний Музей, в якому зібрано рідкісні пам'ятки українського мистецтва. Цей музей був найбільший в Україні."
Кінець XIX ст. і початок ХХ-го характеризується у Галичині загостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями Краю. Ця боротьба посилюється у зв'язку з ростом національної сві-
домост.; народних мас Галичини, наслідком чого зменшувалось значення : :- хвофілів у громадському житті. Обидва табори — російський . г.:! пьський — бачили небезпеку у цьому зрості національної свідомі ^-:^, і почали спільну протиакцію.
Усі намісники Галичини були поляки (гр. Бадані, ґолуховський, гр. Потоцький, проф. Бобжинський), і всі вони вели політику ворожу українцям. Усі вищі урядовці були теж поляки.
Прем'єр-міністер, гр. К. Бадені, що спочатку сприятливо ставився до українців, змінив своє ставлення під впливом польської шляхти. Виконуючи її вимоги, він допустив року 1895 грубі зловживання з виборами на користь поляків: на 150 послів українці мали тільки 14. Року 1897 під час виборів вжито терору проти українців, при чому було 8 забитих, 29 поранених, 800 заарештованих. На 63-ох послів вибрано тільки 3-ох українців. Це були т. зв.
«баденівські вибори». Вістки про терор схвилювали всю Україну. Навіть у Соймі ставилось запитання про таку систему виборів. Ба? внаслідок цієї інтервенції, втратив свою посаду прем'єр-міністр
На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки п тичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спа другий — «австрійський ультральоялізм», за висловом Д. Дороше: третій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за с' рення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтрі' вали газета «Діло», що у XX ст. стала найбільш впливовим пресовим органом Галичини, та «Літературно-Науковий Вісник», в якому виступав із блискучими статтями 1. Франко.
Кінець XIX ст. характеризувався значним зрушенням у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності «нової ери» — угоди між галичанами та австрійським урядом, бо від нього Галичина дістала тільки одну катедру при університеті (що її зайняв М. Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне Товариство «Дністер». Зростала опозиція проти австрійського уряду, який підтримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень.
Проводирі цієї опозиції створили у 1899 році нову партію — Національно-Демократичну, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, В. Будзиновський, М. Грушевський, 1 Франко та інші. Екзекутива партії, Народний Комітет, став осередком, який керував усім життям Краю: політичним, господарським, соціяльним, культурним.
Об'єднуючи різні партії, у тім числі й соціялістичні, Національно-
Демократична Партія чимраз далі відходила від москвофіл ^ ..•:.
виразно тягли до об'єднання з Росією.
Але всередині самої партії намічалась диференціяція. Права частина її зберігала консервативні погляди; це були переважно галицьке духовенство, урядовці; шва частина, до якої належали молодші віком члени, схилялися до соціялізму. Але всі — і праві, і ліві — вороже ставились до поляків. Цікаво, що в той же час польська мова панувала навіть у родинах українського духовенства.
Головну увагу Національно-Демократична Партія звертала на селянство, на поліпшення його добробуту та поглиблення його національної свідомости.
Провід у польському громадянстві належав заснованій у 1900 році Народово-Демократичній Партії, яку звали «вшехпольською».
Провідниками її були у царській Польщі Р. Дмовський та В. ґрабський, а в Галичині — професори Львівського університету — Ст.
ґрабський та Ст. ґломбінський. Польська Народово-Демократична Партія шукала спільної мови, і польське представництво у Державній Думі вело угодовську політику. Ненависть до українців та жидів об'єднувала їх, і вони знаходили підтримку у галицьких москвофілів, які мали контакт з російськими чорносотенними організаціями, як «Союз Русского Народу», «Двуглавьій Орел», а також з неослов'янофілами, на чолі яких стояв граф В. Бобринський. Серед членів Народово-Демократичної Партії було багато польських аристократів, римо-католицького духовенства та міщан. Ця партія прагнула об'єднати всі польські землі під берлом російського царя."'
Москвофіли знайшли собі протектора в особі намісника — гр.
А. Потоцького. Це яскраво виявилося під час виборів до Сойму року 1908. Потоцький дав наказ жандармерії «гостро» боротися проти опозиції полякам; знову було багато забитих, поранених. Адміністрація фальшувала виборчі картки, щоб забезпечити перемогу полякам.
Року 1908 ркраїнець-студент М. Січинський забив Потоцького, пояснюючи свій вчинок бажанням помститись за вибори.
Прагнення поляків створити власну державу зміцнюється внаслідок конфліктів між Росією і Австрією, інтереси яких зударялися на Балканах. Особливо гострими стали вони під час Балканської війни 1912-1913 рр. Польські самостійники вживали заходів, щоб створити армію, яка мала б виступити проти Росії на боці Австрії.
Підготову вела головним чином ППС — Польська Партія Соціялістична, провідником якої був Юзеф Пілсудський. Він організував військові гуртки — «Стршелец» (Стрілець), в яких молодь проходила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне:
провіянт, зброю. Одночасно постали інші організації: «Соку-, •Бартошові дружини», але в них провадилося лише фізичне виховання Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.
Пілсудський провадив свою підготовчу акцію у Росії, а також серед польської еміграції у ЗСА та Франції, де знаходив багато прихильників. Таким чином серед польського громадянства напередодні в^йни різко виявилися дві орієнтації: ППС виступала проти Росі.
на боці Австрії та Німеччини, а «вшехполяки» — на боці Росії.
Українське громадянство в Галичині стояло в своїй масі на проавстрійській позиції — протиросійській. Воно не мало іншого виходу вся політика Росії була гостро ворожа українцям, як у самій Росії, так і за межами її. Австрійська конституція, на підставі якої жили українці в Австрії, викликала завжди вороже ставлення Росії. Ідея «всеслов'янства», що прагнула «визволення» всіх слов'ян і об'єднання їх під берлом Росії, загрожувала українцям, якщо їх приєднають до Росії, як складову частину єдиного «русского» народу."
Але українці довгий час вагалися — до якої орієнтації приєднатися.
Року 1910 орган Радикальної Партії у Львові — «Громадський Голос» — заявляв: «Не Відень, не Петербург абощо, а сама Україна, окрема й незалежна». У тому ж часописі писали: «Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу»."
Року 1912 поляки в Австрії утворили центральну організацію «Тимчасову Комісію Стронніцтв Незалежних» для пропаганди австрійської орієнтації на випадок війни з Росією. Минуло п'ять місяців — і українці проголосили, що у випадку війни з Росією вони будуть теж боротися на боці Австрії."
У 1902 році лідер Радикальної Партії Галичини К. Трильовськиі: заснував організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізично виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запорізької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-их роках у «Січах» було вже кілька десятків тисяч української молоді. У протилежність польським «Стшєльцам», українські організації довгий час не могли здобути статуту для організації «Січових Стрільців». Не дістали вони й матеріяльної підтримки, і мусіли самі дбати про кошти."
Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були «Соколи».
У XX ст. Буковина залишалася льояльною у відношенні до Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона з 1884 р., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури, господарства. Зміцнюються тісні зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували вчені та письменники, як С. Смаль-Стоцький, М. Кордуба, В. Сімович, Ю. Федькович, О. Маковей — з Буковини; Б.Лепкий, Іван Франко — з Галичини; М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Наддніпрянщини.
Року 1907 на Буковині засновано Національно-Демократичну Партію, лідерами якої були: С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість населення, була льояльна до Австрійської держави і прагнула здобути якмота більше на культурному та економічному полі. Року 1906 засновану іншу партію — Радикальну. Вона відрізнялась переважно тактикою від Національно-Демократичної Партії: те, що Національно-Демократична Партія просила у уряду, Радикальна — вимагала.
Радикальна Партія була теж віддана Австрійській монархії, але виступала з критикою уряду. Основу їй давала молодь: учителі, селяни, згуртовані у «Січах». Лідерами були: Т. Галіп, 1. та О. Попович та ін.
Третя партія, заснована у тому ж 1906 році, була Соціял-Демокротична, що стала в опозицію до обидвох інших партій і мала своїм гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Лідером ц був О. Безпалко. Складалася вона переважно з робітників, але в селянських масах не мала успіху: селян відштовхували ЇЇ інтернаціональні кличі та боротьба проти релігії.
Перед пертою світового війною у політичному житті Буковини позначилися зміни: виникли розбіжності у поглядах та політиці головних лідерів — С. вмаль-Стоцького та М. Василька. З другого боку — молодші елементи та широкі маси селянства не погоджувалися з льояльною супроти уряду політикою проводирів і, замість Австрії, орієнтувалися на Київ, прагнучи створити свою, а не австрійську Україну."
З усіх частин України в найтяжчому становищі перебувало 3 акарпатт я. Селянство залишалося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля примушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки у поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан, до ЗСА та Канади. Ця еміграція в XX ст. пере-
вищувала еміії':- п з інших часів Зах^д^ої Украі.і^. у її р зках становил - - 'О"/» нормального приросту населення.
Еа початку XX ст. Пряшівськіій єпископ, Юліян Фірца чзткуаав «Верховинську акцію»: так назвали ряд соціяльнс мічних заходів для покращання становища селян. Для цього ст заснзвувати кооперативи, господарські та промислові спілки, її ничі каси. На допомогу Закарпаттю приходили емігранти з ЗСА, досягли там певного добробуту.
Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автс мію.яху здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і пклаловою мовою у школах стала угорська. Навіть у парафіяльних школах введено угорську мову. У 1912 році створено з частин Мукачівської та Пряшівської єпархій нову — Гайдудорозьку єпархію, в якій введено Богоспужби угорською мовою. Пряшівський єпископ, С. Новак, запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти почато вживати латинської абетки замість української. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя."
Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції угорців, самообороною проти національного знищення. Москвофільство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка здушила угорське повсгання у 1849 році, а з другого боку — скріплювалося ще й тим, що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за це здуідення. Москвофільські настрої закарпатських українців знайшли підтримку в Росії, бо вони відповідали слов'янофільству, яке ширилося там у XX ст. Лідер його, гр. В. Бобринський, сприяв зростанню москвофільства, а разом із тим — денаціоналізації Закарпаття та переходові його на православ'я. Угорський уряд «придушив» рух москвофілів і 1914 року суд у Мармароському Сиготі засудив на ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я."
Великим нещастям закарпатських українців було так зване «язьічіс» — штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов'янську та російську мови