УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА
УКРАЇНА В ДОБІ ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНА ПІД РОСІЙСЬКО-СОВЄТСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ
ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З ДЕНІКІІІОМ
ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ
ДИРЕКТОРІЯ У КИЄВІ
18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова парада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського (УСДРП).
Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ. розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити. панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу). Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські антибольшевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австроугорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від більшовиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію й шукали нагоди до виїзду.
Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й вивезено до монастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського уряду занульовано.
Заборонено вживати російської мови. Наказано замінити російські вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради.
Політична структура України була така: представники політичних (соціалістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В. Винниченко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко), а законодавча влада належить Трудовому Конгресові, «обраному трудовим населенням, без участи поміщиків та капіталістів». Така структура, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в «большевизмі».
В уряді викликало дискусії поняття «народ». Прем'єр В. Чехівський настоював, що право на участь в Конгресі мають тільки представники «трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Позбавлено ж прав не тільки «капіталістів» та «поміщиків», але й всю інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів, педагогів середніх шкіл і т. д. Дістали виборче право представники інтелігенції, які мали «безпосередні» стосунки з народом (лікарські помічники фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій і т. п.). Так розуміли автори інструкції «трудовий принцип». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях Трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелігенції».
У проводі не було певної думки — ні політичної, ні соціальної. Провід хотів задовольнити всі вимоги «трудящих мас». Більшість його стояла за радянську платформу, за союз з більшовиками проти Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом з колишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.
Двох членів Директорії належали до Української Соціал Демократичної Робітничої Партії (УСДРП), і тому з'їзд партії, що його скликано на 10 січня 1919 року, міг мати велике значення. Але на з'їзді не виявилось єдності поглядів, навпаки — позначилось дві орієнтації: «кияни» здебільшого стояли за совєтську орієнтацію (М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко та інші), а «катеринославці» виступали проти советів (І. Мазепа, П. Феденко та інші). Гору взяли противники советів, і тоді прихильники советів, 10 делегатів, відсепарувалися і зорганізували окрему фракцію «незалежних соціал-демократів».
Боротьба з більшовицькими військами була дуже тяжка; вони використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій. У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтелігенції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував різні дипломатичні місії для виїзду на захід. Десятки людей їхали до Швейцарії, Риму, Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб «підтримати престиж УНР».
На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились настрої: представники Січових Стрільців, О. Назарук та Ю. Чайківський, запропонували замість Директорії військову диктатуру — С. Петлюру, Є. Коновальця та А. Мельника. Інші — О. Янко та М. Шаповал — настоювали на встановленні совєтської влади. Тільки Петлюра говорив проти більшовизму. Безпорадність проводу впливала на загальний настрій. Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня й більшовизмом з півночі — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя.
В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України, 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо.
23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західної України: Л. Бачинський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші. Партія ес-ерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії: ліву — «боротьбисти», які стояли за совєтську владу; праву, яка стояла за демократичний соціалізм; і центр (під проводом М. Грушевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню позицію між правою та лівою і настоював на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки 13 депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популярність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Вітика.
Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Більшовики підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на більшовиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання парламенту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР—- Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р. Конгрес розійшовся.
Боротьбу проти більшовицьких військ ускладнювало те, що основу їх становили українські частини, сформовані за Гетьмана для оборони Чернігівщини від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії. Совєтські війська йшли на Україну без проголошення війни.
Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено «совєтській уряд України» і советські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала советську пропаганду і ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року більшовики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від більшовиків.
Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого боку, і з лівого. Почалося «большевичення» окремих груп. Перейшла на бік більшовиків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григоріева, яка перед тим довгий час боролася з юши на Південній Україні. У ній було людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік більшовиків анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Вона прийняла більшовицьку програму й розташувалася на південь від Києва, в районі Трипілля. Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії. Засяг їхніх дій, звичайно, не був широкий: кожний діяв у своєму районі. На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) — Я. Шепель і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків і вносили анархію.
Директорія була безсила боротися з совєтськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус Січових Стрільців, на чолі з полковником Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було найбільш дисципліноване й національне свідоме. Крім того було кілька полків, які залишилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національного погляду, або національне свідомі підстаршини, фельдфебелі, а іноді просто «добровольці», піднесені до старшинської ранги. Вони часто не мали ні спеціальної, ні навіть загальної середньої освіти. Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана займав Симон Петлюра, цивільна людина.
Усі ці обставини давали підстави для бажання багатьох членів уряду встановити контакт з командуванням військ Антанти, переважно французьким. Війська Антанти окупували Південну Україну і з їх командуванням вели переговори міністр закордонних справ К. Мацієвич та генерал О. Греков, які постійно перебували в Одесі. Але договоритися було тяжко: основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії, і для України не було місця в тому плані.
Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, Антанта щедро підтримувала російську «Добровольчу армію», на чолі якої стояв генерал А. Денікін: від Антанти діставала вона озброєння, одяг, утримання.
2. ПЕРЕЇЗДИ ДИРЕКТОРІЇ
2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці. і Київ негайно зайняли більшовики. Директорія покидала Київ в часи глибокої анархії та зневіри. Шукаючи допомоги, вона знову звернулася до командування військовими силами Антанти, і воно поставило такі умови для переговорів: димісія В. Винниченка, В. Чеховськогота С. Петлюри; контроля Антанти над фінансами України; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів та владик — Антонія й Євлогія. Питання про незалежність України не ставилося. Унаслідок цих умов Винниченко вийшов із складу Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на себе обов'язки голови Директорії і виступив з партії соціал-демократів.
Створено новий соціалістичний уряд: головою кабінету став Б. Мартос (УСДРП), міністрами: І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з московськими більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Але — як соціалісти бойкотувати уряд Остапенка, так праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса, обвинувачуючи його в большевизмі. До опозиції належали члени Директорії — Петрушевич та Андрієвський. Опозиція прагнула замінити наказного отамана Осецького отаманом Оскілком, і вночі проти 29 квітня 1919 року зроблено спробу перевороту з намаганням вибрати на президента Петрушевича. Переворот не вдався, і Оскілко з однодумцями втекли до Польщі.
Повстання Оскілка внесло в армію ще більшу дезорганізацію. Оскілко встиг стягнути значні сили до Рівного і тим відкрив фронт більшовикам. 5-го травня уряд покинув Рівне й евакуювався до Радзивілова, щоб там переформувати військо і підготовитися до наступу на більшовиків.
У Галичині громадська опінія була ворожа і до соціалістів, і до Петлюри особисто. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич казав членам наддніпрянського уряду, що Антанта не вірить Петлюрі, вважає його за «більшовика», і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі армії. «Українська справа загибає від командування Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є військова людина». Такого ж погляду трималися й праві кола наддніпрянців, які скаржилися галичанам на неможливість воювати під проводом Петлюри. Однак, не встигли навіть реорганізувати армію — як почався наступ польської армії, 16-го травня поляки здобули Луцьк, де були великі склади військового майна, і взяли багато полонених; далі була зліквідована майже вся Холмська група. Ця катастрофа викликала евакуацію Директорії з Радзивілова далі — до Красного та Тернополя. Поляки продовжували наступ. «Мільярдове майно, яке з великими труднощами вдалося звезти на нашу базу — Броди-Тернопіль-Волочиське — було захоплене польським військом», — писав учасник подій, генерал Капустянський.
У травні-червні 1919 р. в армії переведено ґрунтовні реформи, завдяки яким вона стала дійсно регулярною українською армією — з тієї напівпартизанської, якою була на початку війни.
В перших днях червня українські війська повели наступ на більшовиків; 6-го червня зайняли лінію Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець. Успіхи на фронті піднесли бойовий дух повстанців. Тільки незалежні соціал-демократи відмовилися від контакту з урядом Директорії.
У той час соціалісти самостійники, хлібороби-демократи та соціалісти-федералісти, з участю представника від галицького уряду підготовляли переворот. Вони хотіли усунути соціалістичний уряд і Петлюру й проголосити Петрушевича диктатором Галичини, а генерала Грекова — генеральним отаманом. Це було пов'язане з вимогою старшин та козаків Запорізького корпусу повернути на командира корпусу полковника Болбачана, який незадовго перед цим був усунутий. Болбачан, видатний воєначальник, дуже популярний в армії. був противником соціалістів. Його заарештовано й розстріляно за вироком суду.
Наприкінці червня і на початку липня більшовики відтиснули армію УНР, зайняли Проскурів і підійшли до самого Кам'янця-Подільського. У той же час з заходу йшли поляки, захоплюючи територію Галичини й частину Волині. Осередком політичного та військового життя став Кам'янець-Подільський, і там зосередилася опозиція проти соціалістичного уряду. Соціалісти-самостійники відбували наради в Кам'янець-Подільському університеті. До опозиції належали видатні діячі: професори — В. Біднов, І. Огієнко, М. Куриленко — комісар Поділля, В. Приходько — голова Подільського губерніального земства та ін. Вони подали меморандум, в якому заявляли, що уряд мусить скасувати трудові ради, передати селянам землю за викуп, утворити діловий кабінет з безпартійних і т. д. Але боротьба велася в легальних формах — не заколотів, а дискусій.
3. УКРАЇНА ПІД РОСІЙСЬКО-СОВЄТСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ
У 1918 році, коли Національний Союз закликав більшовиків на допомогу для повалення гетьманату, маси селянства чекали від них землі безплатно і в необмеженому розмірі. Під впливом совєтської пропаганди вірили, що прийде «влада робітників та селян».
14-го лютого 1919 року X. Раковський переніс з Харкова до Києва совєтський уряд «Незалежної Української Советської Соціалістичної Республіки». Але відразу виявилося, що, крім назви, новий уряд не має нічого українського. Державна мова була російська, адміністрація — російська. На селах почалася реквізиція запасів збіжжя, худоби. Все це вивозили до Росії.
Більшовицький комісар (в майбутньому «наркоминдел» — міністр закордонних справ — а ще пізніше — заступник президента Української Академії Наук) О. Шліхтер писав, що з України вдалося забрати 8,5 мільйона пудів хліба замість 50 мільйонів, і що «кожний пуд заготовленого хліба забарвлений краплями крови».
Крім грабіжницької політики не припинявся національним терор. Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні засновано з початку 1919 року «Всеукраїнську Надзвичайну Комісію (ЗУЧК), під керівництвом Лациса. У ЧК було багато латишів та китайців. Крім центральної ЧК, були губерніальні, повітові, залізничі і т д. При військах створено «окремі відділи». Так уся Україна опинилась під терором політичної поліції, яка робила труси, арештовувала, розстрілювала без суду та слідства. Розстрілювали на доноси, за підозрою у «контрреволюції», за приналежність до «буржуїв», офіцерів, інтелігенції. У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався тим, що «кінчає четверту тисячу хохлів».
Вся Україна була охоплена протибільшовицькими повстаннями. Починаючи з Лівобережжя та Чернігівщини, вони захопили Київщину, Поділля, Катеринославщину, Херсонщину. В кінці квітня 1919 року в одній лише Київщині проти повстанців виставлено 14.000 багнетів, в Чернігівській губернії — 2.500, у Подільській — понад 3.000, Волинській — до 600, разом 21.000 — при 20 гарматах, 140 кулеметах та 3-ох панцерних потягах. За офіційними даними совєтського уряду, в червні-липні 1919 року було 328 повстань. Під час т. зв. «червоного терору» розстріляно видатних українських вчених — В. Науменка. П. Армашевського та інших.
Крім селянських, засновуються повстанські партійні організації. Таким був партійний осередок соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Головний штаб його очолював Ю. Мазуренко. Він вислав ультиматум Раковському: протягом 24 годин передати владу повстанським комітетам. Звичайно, жодних наслідків цей ультиматум не мав.
Утворився Всеукраїнський Революційний Комітет, що стояв на радянській платформі, але вів боротьбу проти російських більшовиків. Він закликав народ на боротьбу з московськими окупантами за Незалежну Українську Радянську Республіку. На чолі Комітету стояли А. Річицький, М. Авдієнко, А. Драгомирецький — українські соціал-демократи. Головною збройною силою його був загін отамана Зеленого, що діяв в околицях Києва. На ці сили сподівався спертися уряд Б. Матроса.
У цьому була колосальна, фатальна помилка. Директорія, яка мала військо, фахівців, не прийшла на допомогу селянству і не очолила цей могутній, спонтанний рух. Вона знайшла контакт з партійними соціалістичними осередками, які стояли на радянській платформі, яку ненавиділо село. Час був загублений.
Не зважаючи на те, що більшовики придушували повстання з неймовірною жорстокістю, вони захоплювали щораз нові терени, не зустрічаючи поважного спротиву. В середині 1919 року повстанці володіли майже цілою Україною, за винятком Волині та Поділля.
Це був час, коли комуністичні ідеї захоплювали Західну Європу: Польща, Австрія, Чехо-Словаччина, Італія, Югославія, Болгарія, Угорщина переживали революцію. Советський уряд пробував був прийти «на допомогу» революції в Угорщині і провести туди свої війська. Частина мала пройти через Румунію, а частина через Галичину — про що советський уряд розпочав переговори з галицьким Урядом, але Галичина відповіла рішучою відмовою. Справа набула іншого характеру, коли несподівано отаман Григор'єв «змінив фронт» — виступив проти більшовиків і зайняв Кременчук, Катеринослав, Єлисаветград. Проти нього вислано полк ЧК та значні сили. Григор'єв зробив велику справу: відтягнув советські війська і затримав їх похід на Західну Європу.
4. ЗАХІДНЯ УКРАЇНА
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західньо-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з більшовиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької участи. Польська програма охоплювала не тільки Східну Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.
Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генералів Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східної карпатської смуги землі: румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.
На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Грекова.
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіазм населення, і коло 90.000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батарей артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які весь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіга), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливостей продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.
За цей короткий, глибоко-трагічний період своєї історії — 1918-1919 рр. — ЗУНР дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів. У боротьбі проти Польщі об'єдналися всі політичні партії — до москвофілів включно. Не було соціальних спорів, ні повстань. Селянство, дуже зацікавлене розподілом поміщицьких земель, не домагалося негайної реалізації його. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного ґрунту.
5. ВЗАЄМИНИ УРЯДІВ УНР І ЗУНР
15-го липня 1919 року найвищий провід, уряд Галичини та УГД перейшли Збруч для спільних дій з армією УНР. Більшовики відступили, щоб не опинитися між цими двома арміями.™
Перехід УГА та диктатора Є. Петрушевича з урядом через Збруч не дав повного об'єднання сил. Об'єднати два уряди було неможливо цьому перешкоджали і ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціалістичний, провід УНР був соціалістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з совєтським урядом, щоб спільно подолати «Добровольчу армію» Денікіна, і взагалі з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та советською Росією, і готовий був на спілку з Денікіном.
До цього треба додати персональні моменти: Петлюра і весь провід УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора недемократичним, незаконним; Петрушевич і весь провід ЗУНР вважали становище Петлюри на чолі армії за шкідливе для справи, і кожна опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу. Справа закінчилася на визнанні двох проводів і двох армій. але при тому утворено об'єднуючий орган — Штаб Головного Отамана. на чолі якого поставлено колишнього професора Військової Академії генерала М. Юнакова; секретарем його був генерал В. Курдіанович.
На домагання Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: на демократичну політику без ухилів убік радянства. на зміну уряду Мартоса, признання диктатури Петрушевича.
Загальне число вояків обох армій досягало 80.000, з того числа 45.000 мала УГА. У додаток до регулярної армії сподівалися на допомогу повстанців, вважаючи, що вони дадуть бл. 15.000 вояків. Взагалі умови Галицької Армії були ліпші, ніж Наддніпрянської: УГА була краще забезпечена харчами — мала запасів їх на 8 місяців, мала кращий одяг, дефіцитні продукти — цукор, сіль, які могла обмінювати на інші продукти. Спільною трагедією обох армій була недостача набоїв: заводи були поза межами обох армій — одні в Австрії, інші — на Лівобережній Україні. Купувати зброю і амуніцію за кордоном було неможливо, бо ніхто з сусідів не погоджувався продавати будь-що Україні. У той же час Антанта щедро постачала все потрібне арміям Денікіна, Колчака, Юденіча.
Взагалі матеріальне становище Директорії значно погіршало. Вичерпано ті запаси грошей, які дістала вона від гетьманського уряду і які надто широко розкидала в перших місяцях. Особливо багато грошей витрачалося на закордонні дипломатичні місії, члени яких, нібито для «підтримки престижу» Директорії, мешкали в дорогих готелях, відвідували першокласні ресторани. Наслідки цього були негативні з усіх поглядів, викликали, замість пошани, сумніви в солідарності цих місій. З другого боку це марнотратство погіршувало і так тяжкий стан Директорії.
У зв'язку з армією, яку могли ЗУНР та УНР виставити проти більшовиків, стоїть до цього часу не цілком з'ясоване питання з українськими воєнно-полоненими першої світової війни, які опинилися в Італії. Там були переважно галичани, але були й наддніпрянці. Число тих полонених подається неоднаково: автор, що заховав своє ім'я під літерами «К.Т.», вважав, що їх було до 200.000. Є. Онацький дає меншу цифру — 70-100 тисяч, з того числа коло 500 старшин з Галичини, Буковини, Закарпатської України; наддніпрянців — близько 30.000. Усі вони перебували в дуже тяжких матеріальних, гігієнічних та моральних умовах і з початку 1919 року почали звертатися по допомогу до різних газет, до українського Пресового Інформаційного Бюра в Парижі, до уряду УНР. 15-го лютого 1919 року Петлюра вирядив до Риму О. Севрюка з наказом «добитися визволення полонених». Він дістав на видатки 2.000.000 італійських лір, але нічого не зробив для полонених. Жив з дружиною розкішне, мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але навіть не відвідав полонених і не почав клопотів у міністрствах. Ревізія Д. Дорошенка дала великий компрометуючий матеріал, який надіслано Петлюрі, але доля того матеріалу невідома. Не міг нічого зробити й інший ревізор — д-р А. Окопенко. За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та інших хвороб. Частину полонених взяли до інших армій — польської, румунської, денікінської.
Можна уявити, яку величезну допомогу дали б ці полонені арміям УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили — нехай не 100.000, а половину — 50 000! Не змінила їх становища заміна Севрюка в липні 1919 року іншим соціалістом — В. Голубовичем.
6. ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З ДЕНІКІІІОМ
У серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід проти більшовиків. Начальна Команда УГА пропонувала похід на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію збоку командування армією УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом. Прийняли компромісове рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а крім того — на Коростень, щоб прикритися від нападу з півночі. План цей був незручний тому, що розбивав сили. У напрямку до Одеси йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В. та Ю. Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галицький корпус та Січові Стрільці під загальною командою полковника Вольфа. Основна частина армії — 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і Наддніпрянська група Запорожців, під загальною командою генерала А. Кравса, йшла на Київ.
У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася, під командою генерала Бредова, «Добровольча армія». Про рух цієї армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші командири УГА, хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських армій не знали.
30-го серпня 1919 року більшовики без бою залишили Київ. На 31 серпня призначено урочистий вступ об'єднаних українських армій до Києва та параду військ. Про те, що сталося 31 серпня в Києві, до цього часу не знаходимо об'єктивного опису, натомість маємо здебільше суб'єктивні враження сучасників — тих «очевидців», обов'язок яких — "нічого не бачити" і «нічого не пам'ятати».
Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром і розташувалися на майдані біля Міської Думи (не на Софійському, як писали С. Витвицький та С. Баран). На балконі Думи вивішено український прапор. Тоді ж частини денікінської армії підійшли до Дніпра під командою барона Штаксльберга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно перейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи і стали навпроти українців. Коли на параду приїхали генерал М. Тарнавський та полковник В. Сальський — вони застали довершений факт. Далі, на вимогу денікінців, на балконі виставлено російський прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один із присутніх запорожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня, почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців — тільки три полки. Замість того, щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пішов зі старшинами до генерала Бредова на переговори, але Бредов заарештував Кравса з його старшинами і протримав «під домашнім арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від імени групи галицьких військ, підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова.
«Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ», — писав прем'єр УНР, І. Мазепа. Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та командування за помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які весь час виявляли «денікінофільство» і вірили в можливість співдії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з «армією Петлюри» — ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то «буде розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на Українську Державу виразно окреслив Денікін у відозві «К населенню Малороссии» в кінці серпня 1919 року: він назвав український рух «зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії».
Але помилки зроблено при самому розподілі військових сил: на космополітичну Одесу скеровано частини військ УНР під командою наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О. Удовиченка; на Київ ішли частини УГА, під командою генералів А. Кравса, М. Тарнавського, О. Микитки. Ім'я Петлюри було популярне в народі, але він чомусь не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж галицьких генералів народові нічого не казали, та й саме умундурування австрійського зразка, яке носила Галицька Армія, нагадувало окупантів, яких тільки що здихалися — австрійців. Все це створило настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі — байдужий до походу на Київ.
Найвищий провід — Петлюра зі своїм штабом — був глибоко схвильований київською катастрофою. Петлюра звернувся до уряду з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче підкорятися далі Кравсові.
У вересні 1919 року Денікін змінив план: замість походу на Москву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах Денікін писав: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і більшовиків. Разом із тим я вказував на необхідність приязного відношення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то вважати й їх за ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати проти армії УНР довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з перехопленого наказу.
Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії, яку переживала Україна, а разом з нею й весь Схід Європи. Замість об'єднати всі сили в боротьбі з більшовизмом — Денікін та його оточення повели боротьбу з Україною, твердо ставши на валуєвській «платформі»: «України не було, нема й не буде». Денікін пише, що з ним погодилися Франція та Англія, але не згадав листа найрозумнішого політика — Черчілля, який був у ті роки військовим міністром Англії: він радив Денікінові — зважаючи на загальну політичну кон'юнктуру — «йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистичним прагненням». Але штаб Денікіна стояв непохитно на ігнорації України, яку трактував як «південну Росію».
Рух «Добровольчої армії» по Україні спочатку викликав неворожість та надії населення, яке знемагало під більшовицькою окупацією. Легко було керівникам денікінського руху спертися на почуття населення й створити з нього базу — запілля для дальшої боротьби з більшовиками. Але вперта ідеологія проводу — ігнорація України, як держави і бажання повернути назад колесо історії — дали фатальні наслідки. Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день по вступі «добровільні» почали здирати українські вивіски, в тому числі з Української Академії Наук. Далі — всі українські школи, Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них засновано російські. Назву «Україна» заборонено, її замінили — «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які перевищували більшовицькі. Слушно схарактеризував «Добровольчу армію» один з учасників, який вступив до її лав, щоб боротися з більшовиками: «Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами проводжали» . . .
Звичайно, такі умови виключали можливість співдії уряду УНР з Денікіним — і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри підписали декларацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом — армією Денікіна.
Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіним — ЗУНР ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіним, в надії на допомогу Антанти проти Польщі.
Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперто трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. Томашівський — почали провадити сепаратні переговори з Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини.
Нещастям для України був невдалий склад делегації: ні голова її — Г. Сидоренко, колишній військовий міністр Директорії, інтелігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як голова делегації. Це була людина чужа Україні, і навпаки — близька до деяких кіл російської еміграції.
Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями: більшовиками, «Добровольчою армією» та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані блокади, пояснюючи це тим, що пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до більшовиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти більшовиків, як допомагала Денікінові, Колчакові та іншим вождям «білого руху», але навіть не дозволила доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії за 8000.000 доларів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не мала -грошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на території Румунії, яка не дозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної кількості проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію.
Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюра писав А. Лівицькому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт, плащів та 5.000 рушниць з набоями могли б урятувати наше становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця реквізиція була переведена 30 жовтня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смертність була велика.
Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнародного Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща відмовилася пропустити його.
Такий був жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між трьома ворогами — Польщею, Советською Росією та денікінською армією.
Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич на державній нараді заявив, що «наддністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України . . . У всьому галицький уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у справі сепаратного договору.
Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, ад’ютант Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий». Причиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від більшовиків, втратила Орел, поспішно відступила на Україну і була оточена на українських землях народними повстаннями.
Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919 року, був такий: Галицька Армія переходить у повному складі, з усім майном, у повне розпорядження головного командувача збройних сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця осідку галицького уряду, він негайно переходить до Одеси.
Таким чином цей договір з Денікіном скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є. Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіном, і що є два шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому треба погодитися на автономію.
У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав ентузіазму в боротьбі, який підтримував весь час наддніпрянський уряд.
7. ЗИМОВИЙ ПОХІД
У зв'язку з катастрофою УГА Петрушевич виїхав до Відня в надії, що зможе там ліпше обороняти інтереси Галичини. Члени Директорії — Швець та Макаренко — виїхали теж за кордон. Директорія розпалася, 15-го листопада 1919 року вона передала всі свої права С. Петлюрі. Кам'янцеві-Подільському загрожувала армія Денікина, і тому уряд УНР виїхав до Чарториї, на північ. Там вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби, 6-го грудня 1919 року частина армії УНР, під проводом генералів М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюнника, вирушила в «Зимовий похід» — у запілля більшовиків та денікінської армії. Петлюра виїхав до Варшави, а члени уряду і ї. Мазепою на чолі і з частиною армії залишилися на Поділлі для зв'язку між головним командувачем і армією.
Незабаром армія Денікина, під натиском більшовиків, з одного боку, та повстань — з другого, залишила Україну й подалася до Ростова над Доном. На початку грудня 1919 року більшовики знову зайняли Київ. Більшовики захоплювали один район України за другим. Це пояснювалося значною мірою тим новим успіхом, який мали серед лівих партій комуністи, зокрема боротьбісти, що обіцяли створити незалежну від Москви совєтську Україну.
Зимовий похід відбувався в атмосфері нової совєтської політики. Піднесення національного почуття серед населення України, головним чином селянства, і ненависть, яку викликала совєтська політика на Україні, примусили уряд Леніна змінити тактику. Почався період «українізації»: в установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців, школи переводилось на українську мову. З'явилося гасло — «Хай живе Совєтська Незалежна Україна!»
На початку січня 1920 року Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіном. В цьому листі він оповіщав, що незалежність України визнана совєтським урядом та партією. Цій новій більшовицькій політиці повірило багато селян і навіть української інтелігенції. Минуло небагато часу, поки ті селяни й інтелігенція переконалися в дійсній вартості советських тверджень, але тоді справа з визвольною боротьбою вже була закінчена.
Советофільські настрої захопили не тільки Україну: на еміграції соціал-демократи — В. Винниченко, В. Левинський, Г. Паламар та інші—створили Закордонну Групу Української Комуністичної Партії й почали пропаганду в користь советської влади у віденському часописі «Нова Доба»; соціалісти-революціонери у Празі — М. Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель — на конференції в лютому 1920 року закликали до здійснення в Україні диктатури трудового народу в формі селянсько-робітничих рад. Советофільські настрої зростали по селах Поділля та Волині в значній мірі, як опозиція проти окупантів — поляків, що грабували селян, реквізували збіжжя, цукор, худобу, майно та брутально поводилися з населенням.
Армія УНР, під командою М. Омеляновича-Павленка, посувалася на Південну Україну. Вона досить довгий час пробула на Єлисаветградщині, потім посунулася до Дніпра і в 1920 році вийшла на Переяславщину; там дістала наказ Петлюри повернутися на захід. Під час 5-місячного перебування в запіллі Денікіна та більшовиків армію УНР приязно наставлене населення забезпечувало всім потрібним.
Під час руху в запіллі Денікіна армія УНР зустрічалася з частинами ЗУНР, які формально були в союзі з Денікіном. Виявилося, що значна частина вояків-галичан ставляться негативно до союзу, самовільно створеного Тарнавським. Навпаки — вони мріяли про об'єднання з Армією УНР. 22-го грудня 1919 року, без погодження з вищим командуванням УГА, окремі частини її підписали договір з командуванням війська УНР про об'єднання обох армій. Але реалізувати цей договір не вдалося. Проти нього стали вищі командири — О. Микитка та М. Тарнавський, які продовжували настоювати на союзі з Денікіном та спільній акції щодо відбудови Росії. Незабаром з'явилася ще інша перешкода: побоюючись за долю тисяч хворих на тиф вояків, які покинули частини УГА напризволяще, відходячи на зустріч з військами Денікіна, з'явилася думка про об'єднання з більшовиками. На чолі цієї совєтофільської групи став отаман Никифор Гірняк, який підписав договір з Революційним Комітетом Поділля, про перехід УГА до більшовиків.
Таким чином, майже одночасно, командування У ГА уклали договори з «добрармією», з армією УНР та з «ревкомом» Поділля."" Це внесло страшний хаос, ворожнечу і зробило неможливим об'єднання армій Це вирішило долю й Зимового походу і самої визвольної боротьби. Армія під командою Омеляновича-Павленка закінчила свій похід 6 травня 1920 року. Не зважаючи на ряд невдач, похід цей мав велике значення. Вже самий факт перебування п'ятитисячної армії в запіллі ворога протягом п'яти місяців мав велике пропагандивне значення: він свідчив, що визвольна боротьба не припиняється, давав надію на перемогу над більшовиками і сприяв ширенню повстань. Омелянович-Павленко не приймав нових людей, щоб не позбавляти армію її швидкості в рухах і не захитувати в ній дисципліни.
За час перебування армії в Зимовому поході — коли вона була відрізана від Кам'янця-Подільського — сталися значні події. Головною подією була декларація, яку подала польському урядові Українська Місія в Варшаві, без погодження з урядом Директорії. У цій декларації Місія пропонувала польському урядові визнати УНР незалежною державою, обмеживши кордон її з Польщею річкою Збруч та лінією через Волинь до Прип'яти. Декларація ця, складена під тиском поляків, викликала обурення серед українців.
Другою значною подією було утворення в Кам'янці-Подільському в грудні 1919 року Української Національної Ради. Головою її став М, Корчинський (соціал-федераліст), а його заступником — С. Баран (націонал-демократ); членами були: І. Липа, В. Голубович (колишній прем'єр-міністр) та інші. Національна Рада стала серйозною опозицією проти уряду Директорії. Була навіть думка, щоб Національна Рада перебрала весь провід замість Директорії, але це не вдалося. Щоб покласти край ширенню більшовицьких впливів, праві галицькі діячі, об'єднані в Національній Раді. знову поверталися до «антибільшовицької» концепції — союзу з російськими антибільшовицькими групами. У грудні 1919 року у Відні, на нараді членів Української Національної Ради, В. Панейко та С. Томашівський доводили що треба в спілці з Антантою будувати велику Росію.
8. ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ
На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня Волинь (з травня 1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави: соціалісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Партія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку — Польща готувалася до збройної боротьби з Москвою. Договір підписали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, міністр закордонних справ Директорії та міністр закордонних справ Польщі. Я: Домбський.
Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціальна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.
Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний. цей договір не був ратифікований.
Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і передав її під владу Польщі.
Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. Лівицький, і уряд був поставлений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.
Варшавський договір був прийнятий різними шарами українського громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до нього об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціалістичний уряд, з І. Мазепою на чолі, в березні 1920 року подався на димісііОі але тільки в кінці травня 1920 року сформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціал-федераліст), до складу цього кабінету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціал-демократ); як міністр закордонних справ — А. Ніковський, міністр внутрішніх справ — О. Саліковськии, земельних — І. Мазепа, фінансів — X. Барановський, ісповідань — І. Огіснко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — І. Холодний, здоров'я — поляк С. Стемповський. Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.
Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали виявляти прагнення примиритися з більшовиками. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові переговори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав.
Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Галичині, охопленої настроєм безнадійності. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з більшовиками неможлива. Ціла Херсонська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочатку в Ліберці, а потім у Йозефові.
На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. Використати частини УГА. які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не погодився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою
полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою полковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За договором під час походу мало бути сформовано їде чотири українські дивізії, але поляки не дали на це дозволу.
Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: більшовики здали його без бою.
Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало людей, серед них кількох старих православних священиків (протосреїв — С, Трегубова, Н. Гроссу та інших); арештували їх під час Богослужби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебування польської і української армій в Києві було недовгим: більшовики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьонного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед відходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губернатора, де знаходився архів. Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі славетний Ланцюговий міст.
Польські частини відійшли за Збруч) а українські ще протягом місяця вели бої з більшовицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посередництво для замирення Польщі з советською Росією. З початку серпня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.
В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибільшовицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, донськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Політичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Врангелем в Криму.
Тим часом більшовицька армія наступала на захід — на Замостя Варшаву, але наприкінці серпня наступ більшовиків на Замостя відбито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали поляки «Чудом над Віслою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на південному фронті: частини військ перейшли Дністер, розбили більшовицьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські проти-більшовицькі частини генерала Перемикіна та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23.000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом 28.000.
Та коли в боротьбі з більшовиками українська армія напружувала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для советської армії.
9. РИЗЬКИЙ ДОГОВІР
3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з совєтським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Варшаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але советський комісар закордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Українська Советська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь совєтського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.
Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають советського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала совєтський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції. До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала конференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини. Цю делегацію теж не допущено до участи в конференції.
12-:-о жовтня 1920 року польський і совєтський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. Советську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир'я.
Советський уряд використав перемир'я для підготови наступу по всьому фронту, 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч, 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.
18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та советською Росією. Польща визнала Українську Советську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східня Волинь — советській Росії. Доля Галичини не була вирішена: року 1923 Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.