Uahistory.kiev.ua

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала: до неї приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим берегом Дніпра, Волинська, Побожжя, але в однорідну цілість вони не зливалися. Земля полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею міцно з'єдналася Деревська земля. Останнім князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015 році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній окремий князь — Рюрик, що мав столицею Овруч.
Погорину — землю по обох берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши її від Волинської землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від кінця XI ст. часто надавали її різним князям.
Так само — десь на початку XII ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися в залежності від спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю — пізніше, внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій чверті XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці XI ст. знов знищено, людність з Юр'єва переведено до Витечова. У середині 11 ст., після перемог над половцями, колонізація перейшла навіть а Рось.
д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї Київської держави, був Київ. Як більшість міст тих часів, він поділявся на дві частини: верхнє місто — Гора, де було укріплення-городище, і долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра під Горою.
Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав— Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський); ЯрополкПетро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод — Янчин манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали свої палаци Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була аристократична частина Києва.
На Подолі було чимало мурованих і дерев'яних церков, від яких нічого не залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій стояла ікона «Богородиці-Пирогощої»; далі, вже поза межами міста, в Дорогожицях, був манастир св. Кирила — споруда Всеволода П.
Тїтмар, зі слів німецького вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році було понад 400 церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло більше як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков.
У Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх розкидані по різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних — Дмитрівському соборі (Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві Спаса на Берестові (Юрій Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати себе в Чернігові.
На відміну від аристократичної «Гори», Поділ залишався увесь час демократичною, середньоміщансьною частиною міста, де жили купці, ремісники.
Там було «торжище» і відбувалося віче; хоч Іаяслав переніс його «на Гору», воно знов збиралося на Подолі, біля Турової божниці.
На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на Клові), а далі розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою, згідно з легендою, забито й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назві «Аскольдова могила».
Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загородній двір Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за резиденцію Аскольда. За Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часів.
Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горі над Дніпром. Цей манастир почав розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував йому велику площу землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана, трапезна, келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами.
Троїцька церква над головною брамою збереглася донині.
Ще далі, під горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить від того, що тут «видубав» утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей манастир був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині.
Туди передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі.
Князь Рюрик збудував кам'яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир від обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром.
Над Видубецьким манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали диких звірів для княжих полювань. Там же був Всеволодів «Красний двір». Княжі загородні двори були й в інших місцях.
Київ з усіма пригородами займав величезну площу, — приблизно таку, яку займав перед другою світовою війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М.
Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під час пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада) до м'ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин.
А скільки поховано без домовин! Беручи до уваги невеликі розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба погодитися з характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну силу народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів, хозар і т. ін. На велику кількість чужинців вказують назви брам в укріпленнях Києва: Лядська, Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д. На Подолі були колонії новгородців, які мали свою церкву, латин, німців. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У XII ст. був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.
В Новгородському літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка затворишася в церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська, вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари).
Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була переправа через Дніпро.
Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до Смоленська.
Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом.
Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них — виробництво полив'яних илиток/ З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я, Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро; Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя, над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в якому була єпископська катедра.
Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.
Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і охороняти купецькі валки.
Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав, Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.
Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з червоного шиферу, головним чином — пряслицями.
Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.
Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї аристократії з урядом і князем.
Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.
Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.
Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла; фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко зраджували, і на них не можна було покладатися.
Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в 1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.
Грушевський.
Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.
Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду, втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром Мономахом та Святополком П.
Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.
Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно, угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять років поверну Київ.
Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє» Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади, пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув популярність собі і своїм нащадкам.
Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.
Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.
Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.
Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього манастиря.
Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у 1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не втручалися у внутрішні справи.
Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084 року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.
У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгівлі тих часів.
Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.
Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули, що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей маленький хрестик?» Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти: Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.
Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був основоположником могугности Галицького князівства.
У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.
Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія, не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.
В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували існування міських значних громад.
Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145, скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.
Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці, і одних «исьче, а иньія показни казнью».
Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.
Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці «смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, — записано в літописі.
Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.
Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!» Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II, нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років.
Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.
Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199 року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років (від 1084 року).
За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород, Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла, прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра, захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя Дніпра.
До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі, що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям, відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли степи опанували половці.
Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами — Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі Олега.
Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.
Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.
Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків, Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.
Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це втягнуло їх у тяжкі війни з Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до Святославичів та Ольговичів, як здебільшого літопис називав чернігівських князів — по імені сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за постійні союзи з половцями. Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ (Всеволодові Ольговичу, Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами; Святославові III Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом — кількома наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без успіху; не вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином, уся зовнішня політика чернігівських князів протягом трьох століть коштувала їм багато зусиль, але не дала нічого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернігівщину закріплено за Свя-тославичами. Рід Святославичів був дуже численний і князівство постійно ділилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»: коли старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив князь Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після брата, спочатяу веред старшої лінії, а потім — молодшої.
Не зважаючи на часті союзи з половцями, чернігівські князі брали також участь в боротьбі з ними (похід молодших князів під проводом Ігоря Новгород-Сіверського, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім). В літопису залишились уривки героїчних пісень про князів чернігівських.
Чернігівцем був Данило-паломник, що згадував чернігівських князів; чернігівського походження був автор «Слова на перенесення мощів Бориса та Гліба»; з визначних пам'яток матеріяльної культури в Чернігові був Спаський собор, часів Мстислава, старший за Київську Софію, і кілька пишних церков ХІ-ХП ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П'ятницька на торгу, цивільні будови.
Чернігів не був єдиним видатним містом Чернігівського князівства. Поруч з ним у договорі Олега 907 р. згадується Любеч, відомий з ЇХ ст. З цього міста походив Антоній Печорський, один із найвидатніших культурних діячів того часу. У другій половині XII ст. Любеч занепадає. Значним містом був Новгород-Сіверський, який згадується в середині XII ст. Тут звичайно сидів князь, що був першим кандидатом на Чернігівське князівство. Були й інші міста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж.
Усі вони були деякий час осередками князівств і грали ролю в економічному житті країни. Щодо цього цікавий Вщиж над Десною; на території його знайдено цінні мистецькі вироби з бронзи ХІІ-ХШ ст., серед них — свічник походження з Ліможу, у Франції, прикрашений чудовими емалями.

МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ

Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами, спіральними зап'ястями, наручниками тощо. З далеких часів з'являються тут укріплені міста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим містом згадується Муром, що, треба гадати, виріс як пункт торгівлі з волзькими болгарами. Він існував уже в ЇХ ст.
Слов'янську колонізацію Муромо-Рязанської землі переводили Йичі. На початку XI ст. Володимир призначив князем Муромським Бориса, а пізніше — Гліба.
«Сказання про Муром» подає відомості, що Гліб протягом двох років не міг заволодіти тим містом і оселився за 12 верстов від нього. Не легше йшла християнська проповідь. Сказання про князя Костянтина відносить християнізацию краю до пізніх часів. Д. Іловайський припускав, що христи-„Яйство прийняте було тут лише на початку XII ст.
За заповітом Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернігівської, Святославові, а після його смерти, коли сини поділили спадщину, дісталася вона молодшому синові Ярославові, що його вперше згадується 1102 року. Головним осередком Муромської землі стала Рязань. Спроба Ярослава заволодіти Черніговом, після смерти брата Давида в 1123 році, була невдала: його вигнав племінник Всеволод Ольгович у 1127 році. Після того Муромо-Рязанська земля остаточно відокремилася в роді Ярослава.

НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею відокремився від Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за Ігоря, був він зв'язаний з Київським князівством під управлінням старших синів Великого князя.
Зокрема новгородці дорожили князями Мономаховичами і ображалися, якщо князь переходив від них до іншого князівства.
Характеристична заява представників Новгорода кол. Новгородському князеві Святополкові II, який перейшов до Києва на Великокнязівський престол. Він хотів, замість Мстислава Мономаховича, в 1102 році посадити в Новгороді свого сина Ярослава (за традицією — старшого сина Великого князя). Новгородці відповіли: «Ми не хочемо ані Святополка, ані його сина; коли мас він дві голови, нехай іде; ми Мстислава.., вигодували собі на князя, а ти нас покинув». Загроза була настільки серйозна, що Мстислав після того князював у Новгороді ще 15 років. З сином Мстислава, Всеволодом, теж улюбленцем новгородців, повторилося те саме: коли Яро-полк перевів Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем, і закріпитися йому там не вдалося, новгородці не прийняли його (1132 р.) У 1130-их роках загострилася в Новгороді боротьба за «вольності». Користаючись з міжусобиці та занепаду великокнязівської влади, новгородці починають «показувати путь» князям та обирати інших. З обраними князями віче укладало «ряд», в якому їх права дуже обмежувано. Фактично князь залишався тільки воєначальником. Поруч з ним зміцніла особа посадника. З призначуваного князем урядовця посадник став виборною особою, яка мала значення не менше, ніж князь.
Новгородське князівство перетворилось на республіку з розвиненим «народоправством». Сила Новгорода полягала переважне в торгівлі з Західньою Европою, і в XII ст. він мав торговельні компанії (Іванківська), заможне, впливове купецтво, патрияціят, гільдії тощо.
Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг в греки», там, де він найближче підходив до горішньої Волги; таким чином в Новгороді сходилися два важливі шляхи: Дніпром та Волгою. Волхов сполучав його з Ладозьким озером та Балтицьким морем, інші річки зв'язували з північчю: Білоозером, Онегою, Білим морем. В Новгороді були розвинені ремесла: ганчарське, зброярське, ювелірне.
Билини зберегли пам'ять про багатих купців Садка, Василя Буслаєва й ін. Це було висококультурне місто, в якому писалося кілька літописів.
З інших міст Новгородської землі найстаршим була Ладога, недалеко місця, де Волхов впадає в Ладозьке озеро. Від Ладоги йшов шлях до Білоозера, району надзвичайно багатого на дорогі хутра. Очевидно, Лагода була першим пунктом у скандінавській торгівлі. Тут знайдено арабські монети УНІ-ІХ ст., що свідчить про торгівлю зі сходом. Багатство Лагоди ілюструють муровані споруди: церкви, замок 1116 року та ін.
Друге місто — Торжок, раніше Новий Торг, лежало на схрещенні шляхів із Новгорода та Суздальщини. Стара Руса була значним поселенням; головне значення її полягало в тому, що біля неї були соляні варниці.
Найбільше значення серед міст Новгородської землі мав Псков, одне з найстаріших міст. Це був значний торговельний осередок, на що вказують муровані споруди, не гірші від новгородських. Тут також було віче, були спроби здобути незалежність від Новгорода, але досяглося її лише в XIV ст. В добу ХІ-ХШ ст. Псков залишався пригородом Новгорода.

СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ

Кривичська — Смоленська земля відокремлюється від Київської держави в XII столітті. Смоленськ був одним із найстаріших міст, яке згадує літопис під 882 роком. Величезний Гніздовський могильник біля цього міста — понад 3 800 могил — свідчить про його політичне та економічне значення в ІХ-Х ст.
Після тимчасового занепаду в XI ст., спричиненого обниженням торгівлі шляхом «із варяг в греки», з кінця того століття Смоленськ знов розцвітає і включається в торговельний рух із Західньою Европою через Балтицьке море. Смольняни прагнули здобути власну династію і кликали до себе Всеслава Полоцького, а наприкінці XI ст. — Давида Чернігівського. В XII ст., за Ростислава Мономаховича та його сина Мстислава, значення Смоленська ще більше зростає.
У Смоленській землі велике значення мало віче, і населення — «люди» — брали активну участь в політичному житті. П. Голубовський писав, що «віче мало в Смоленській землі законодавчу владу». З Смоленськом зв'язані видатні акти: уставна грамота Смоленській єпископії р. 1151, договори з німцями 1229 року.

ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ

У 1150-их роках відокремилася від Київської держави земля дреговичів — ТуровоПинська. Це була тиха країна, яку захищали від нападів ліси та багна. Ловецтво і бортництво давали людності прибутки не гірші, ніж рільництво, її столиця Туров, де знаходилась єпископська катедра, була також значним політичним осередком, і цим пояснюється призначення до цього міста старшого Володими-рового сина — Святополка.
В XII ст. Турово-Пинське князівство було тісно пов'язане з Київським, однак, воно старалося звільнитися від залежности і створити власну династію. Розподіл землі між синів викликав ослаблення і без того не міцного князівства.
Турово-Пинська земля витримувала боротьбу з литовцями, але не в силах була боронити свою незалежність проти могутніх галицько-волинських князів.
З творів єпископа Туровського, Кирила (XII ст.), можна уявити, як високо стояла тоді культура Турова. Значення і багатство цього міста пояснюється положенням його на давньому торговельному шляху з Києва до Балтицького моря; на ньому лежали Городнота Слуцьк. З інших міст можна згадати Пинськ, Случевськ, Клечеськ, Копиль, Степань, Дубровицю.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ

Переяславське князівство відділив від Чернігівського Ярослав, який хотів мати «під рукою» трете сильне князівство. Довгий час Переяславське князівство служило як переходовий ступінь до Київського стола. Це, звичайно, не задовольняло переяславців, які прагнули незалежного становища. М. Грушевський підкреслював, що були якісь причини, які пояснювали їх небажання знов об'єднатися з Чернігівщиною.
Не бажали переяславці мати князів з династії Київської: для них зручніше було мати князів з далекого Ростово-Сувдальського князівства. Зокрема прихильні переяславці були до Юрія Довгорукого та його нащадків. Вони використали боротьбу Мономаховичів з Ольговичами й відокремилися від Київського князівства під князюванням Гліба, сина Юрія Довгорукого та Глібового сина Володимира, який уславився відважною боротьбою з половцями, що мала для Переяславщини кардинальне значення. Смерть Володимира в 1187 році відзначив літопис теплими словами, вперше вживши назви Україна: «за ним Україна много постона». Свої претенсії завжди виступати із своїм полком першим у походах проти половців пояснював він тим, що «князі русции дали бяхуть напреді їздити в Руской землі».
Внаслідок постійної боротьби з половцями вдалося Україні відбити частини втраченої в Х ст. території, і наприкінці XII ст. українська колонізація знов просунулася до Ворскли. Серед колоністів були полонені, було багато торків, печенігів. Деякий час Переяслав був одним із найвидатніших міст України. У договорах з греками 907 та 944 року його згадується в числі трьох міст: Київ, Чернігів, Переяслав. За Всеволода та єпископа Єфрема в Переяславі споруджено кілька церков, мури з церквою над брамою, громадські лазні за зразком царгородських та інші будівлі. В Никонівському літопису е цікаві матеріяли про діяльність Єфрема в Переяславі: «й врачеве, й болници всім приходяшим безківмездно врачевание,тако же й в Милитині в своем граді у строй, й по иньім своим градом митрополитским, иже суть й со уездн, й с волостьми, й с сельі». Можна вважати, що якась частина правди була в цьому оповіданні, яке свідчить про культурну діяльність митрополита Єфрема і загальний характер тогочасного Переяслава.
Цікаво, що літопис згадує два замки в Переяславі: княжий та єпископський і дві брами — княжу та єпископську.
У Переяславському князівстві життя було неспокійне, і напади половців не сприяли творенню великого числа міст, а ті, що були, пали переважно оборонний характер.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Волинь мала окремий характер і державність її старша, ніж Київська, — з неї почалося об'єднання племен. До Київської держави приєднав її Володимир походами 981 та 993 років. Це була велика, багата країна, розташована на торговельних шляхах до Західньої Европи. По смерті Ярослава перебувала Волинь деякий час у володінні Ізяслава 1 та його нащадків, але від 1120-их років перейшла до Мономаховичів. Під час боротьби Ізяслава 11 за Київ Волинь була його військовою та економічною базою і залишалася в руках його синів та внуків.
Волинь прагнула мати свого династію і задовольшяіася Мономаховичами. На Волині князь Мстислав II, у згоді з братом, встановив порядок переходу обох князівств — Володимирського та Луцького — по простій лінії, від батька до сива.
Волинська земля поділилася на дрібні князівства. Взагалі характеристичне, що її князі довгий час не обмежувалися інтересами Волині, а більше прагнули Київського стола.
Велике значення для розвитку Волині мало її географічне положення, завдяки якому вона мало терпіла від половців. Проте, боротьба йшла з литовцями. Дуже жваві зносини мала Волинь з Польщею, і внаслідок посвоячення польських та волинських князів поляки постійно брали участь в житті Волині.
Волинська земля мала багато міст, деякі з них, як Волинь над Бугом, були старими племінними осередками. За 20 кілометрів від нього, наприкінці Х або на початку XI ст.; Володимир Великий заснував нове місто — Володимир, яке стало на довгий час осередком цієї землі. Це місто було дуже велике, добре захищене валами з дерев'яними укріпленнями із стрільницями — «скважинами», з баштами-вежами. В місті була єпископська катедра, було багато пишних храмів, від яких залишився величезний, оздоблений дорогими іконами, Успенський собор, більший, ніж київська св. Софія, що його збудував у середині XII ст. Мстислав Ізяславич, коли Волинь стала головною базою Мстиславичів. Під цим собором йоховано кілька князів та єпископів. У місті були муровані світські будинки, і воно справляло велике враження на чужинців. Угорський король у 1231 році казав, що «такого міста не бачив і в німецьких країнах».
Володимир був значним осередком торгівлі з Німеччиною, балканськими країнами, гримом. Знахідки ювелірних виробів свідчать за те, що він був і ремісничим осередком. Тут знайдено між іншим цегли з «тризубом».
Великим містом був Луцьк (або Лучеськ). У XI ст. він був добре укріплений, в XII ст. був столицею князів Луцьких; рештки церков та мурованих будинків свідчать, що це був значний осередок.
Згадуються в літописах з XI ст. і інші міста — Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя.
Всі вони були значними стратегічними та економічними осередками. Червень над р. Гучвою, допливом Буга, одне з найстаріших міст: літопис відзначає боротьбу Володимира за «червенські городи» під 987 р. Червень грав ролю в дальшій історії боротьби України з Польщею.
На Волині досягла великого розвитку дружинно-боярська верства. Бояри мали тут великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику. Поруч з боярством здобула видатне становище міська людність. Уже в 1097 році віче в Володимирі примусило князя Давида видати Ростиславичам трьох бояр, які спричинилися до осліплення Василька.

РОМАН (1173—1205). На чолі Волинського князівства один по одному стояли видатні князі Мстиславичі: Ізяслав II, Мстислав II та син Мстислава — Роман, що був деякий час князем Новгорода, де користався великою пошаною. Повернувшись на Волинь, він повів нову політику, спираючись не лише на боярство, а також і на міську людність. Він »- заволодів Києвом, але, на відміну від батька та діда, туди не перейшов, а залишився на Волині. Його більше вабила Галичина. ї Року 1188 Романа закликала людність Галича, але через рік він примушений був покинути те місто, бо там, за допомогою цісаря Фрідріха 1, утвердився князь Володимир II. З того часу Роман не .припиняв стосунків з людністю Галича, забезпечивши собі допомогу Польщі та Угорщини. Року 1199, після смерти Володимира П, останнього князя з династії Ростиславичів, Роман здобув Галичину, об'єднавши Галицьке та Володимиро-Волинське князівства.
Внаслідок цього єднання на заході України з'явилася сильна політична організація.
Нова держава мала багату економічну основу: торговельні шляхи на Захід, на Балтицьке море, почасти — на Чорне море.
Роман вів боротьбу з сусідами — литовськими племенами і поширив межі держави коштом литовців.

РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ

Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми, мері і весі.
У давніх пам'ятках цю територію між Окою і Волгою зветься «Залеською» землею.
Причиною цієї назви були непроглядні ліси, які відокремлювали Залеську землю від півдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крізь ці ліси.
Поволі просувалася слов'янська колонізація, переважно новгородських адовенів та кривичів в землі фінів. Про немирний характер цієї колонізації свідчать укріплення-городища, які доводилося брати силою, але врешті «слов'яни поглинули мерянську людність», — пише А. Насонов. Християнська культура ширилася ще повільніше, ніж колонізація. Тоді, як на Україні вже давно затвердилося християнство, в Ростово-Суздальщині ще панували поганські вірування. В XI ст. у Ростові, на Чудському місці, ще стояв кам'яний бовван Велеса, якому поклонялися місцеві мешканці. Року 1024 літопис оповідає, Що в Ростові з'явився волхв з проповіддю проти християнства.
У Залеській землі з довгих часів були міста — Ростов, Суздаль. Володимир призначив до Ростова Ярослава, а перевівши його до Новгорода — посадив на місце Ярослава з Мурома Бориса. Можливо, перші князі обмежувалися в Ростовському князівстві збором данини. Лише в 1151 році перестало воно платити данину. Літописець пише, що Борис, князь Ростовський, увесь час перебував у Києві, при Володимирові. Не жили в Ростові й Ярославові сини.
Дуже важливу характеристику Ростово-Суздальщині дав московський історик В.
Ключевський: «це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в XI ст.
була скорше чужорідною, ніж руською країною... тут мешкали — мурома, меря і весь.» Така була Ростово-Суздальська земля в XII ст., коли Володимир Мономах поставив там князем ще в дитячих роках (як бувало часто за тих часів) Юрія Довгорукого, який походив не від першого шлюбу Володимира з принцесою ґітою, а від другого — з куманкою. Юрій був першим відомим нам князем, який фактично перебував в Ростово-Суздальському князівстві. Але й за його і після нього для місцевої людности урядовці князя, яких він приводив з України, залишалися ворожим елементом. Можливо так само ставилася людність і до князя. «Суздальці повставали проти своїх князів за роздачу урядів руським»; чужими були вони й в Києві, де, після смерти Юрія Довгорукого, кияни почали нищити суздальських бояр.
Юрій Довгорукий намагався заволодіти великокнязівським столом, хоч прав на це не мав, бо був сьомим сином Володимира Мономаха, при живих ще старших братах, а за ухвалою Любецького з'їзду права мав Іаяслав II, син старшого сина Володимира Мономаха — Мстислава 1. Однак, він не відривався від Суздальщини й багато зробив для її піднесення.
Цікаві відомості дав В. Татіщев на підставі літописів, які загинули: «Юрій, — писав він — зачал строить в обпасти своей... многие града, теми же имени, как в Руси суть, хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения Русского, й начал те града населять в которне приходя множество болгар, мордвьі, венгров, кроме русских селились».
Ці слова пояснюють появу міст — Переяслава, Прилук, Вишгорода, Галича, Звенигорода, Стародуба тощо; вони з'явилися не внаслідок самовільного перекоду людности тих міст, а волею князя.
Життя в Ростово-Суздальщині було спокійніше, ніж на Русі. Половів не руйнували Її, не терпіла вона так сильно від князівських міжусобиць, хоч іноді втягувалася в них; було тут менше дрторичних традицій, не було ані впливового віча, ані старого боярства. Природа була бідніша, сільське господарство вимагало вперше праці.
Організатором життя був князь, і влада його була необмежена. В походах проти половців суздальці не брали участи.
ТОрій Довгорукий, не розриваючи з ідеєю великокнязівства і іфагнучй заволодіти Києвом, «торкнутися золотокованого престола» Київського, врешті добився цього.

АНДРЕЙ (1157—1174). Андрей, син Юрія Довгорукого, мав інші симпатії й інші політичні погляди. «Він виріс на Поводжу, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», — писав М.
Грушевський. Коли Юрій посадив Андрея Вишгороді, звичайному місті для спадкоємців київських князів, Андрей у 1155 році втік звідти до Суздальщини, забравши з собою (йіавну ікону Божої Матери, привезену з Візантії. Вона стала відомою під назвою Володимирської, а пізніше була перенесена до Москви.» Андрей пояснював своє прагнення до Суздальщини тим, що в Україні точиться віковічна боротьба князів, а в Суздалі — тихо. Цю «тишу» він забезпечив тим, що повиганяв своїх родичів, а також впливових бояр свого батька і став «самовладцем». Але все ж Суздаль здавався йому не досить покірним, і він зробив столицею молоде місто — Володимир над Клязьмою, де зовсім не було історичних традицій, віча, земської аристократії.
Андрей, намагаючись зрівняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому пишні храми та інші споруди. Пізніше переніс він свою резиденцію до ще тихішого міста — Боголюбова під Володимиром, де творив міцну, автократичну владу. Він намагався заснувати у Володимирі окрему митрополію, щоб унезалежнити своє князівство від Києва і в церковному відношенні, але проти його намагань стали і патріярх Царгородський, і митрополит Київський, і князі. Це мало фатальне значення: якби в XII ст. була встановлена окрема Володимиро-Суздальська митрополія, дальша історія Української Церкви пішла б іншим шляхом. Після того, як Андрееве військо 8 березня 1169 року здобуло й зруйнувало Київ, Андрей міг засісти там на престолі, але Київ уже не приваблював його, і він посадив своїм намісником брата Гліба, а сам залишився у Володимирі.
Розгром Києва в 1169 році поклав межу в історії України, став початком появи нового міцного осередку — Володимира Суздальського, «великоросійського», який вступив у змагання за першенство з Україною.
Не переходячи до Києва, Андрей старався підкорити своїй владі Україну, але зустрів відсіч збоку українських князів, які перед лицем нового ворога гостро відчули свою окремішність від суздальців. Один з українських князів, Мстислав II Ізяславич, відповів на намагання Дндрея ставити князів: «ти з такими словами до нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби, що собі знаєш, і хай буде воля Божа». Тут поставлено питання автономности, рівноправности князів, яку хотів зламати суздальський «самовластець» і в Україні, і у себе на Суздальщині.
Вище вже оповідалося про спільний спротив українських князів величезним силам Андрея в 1173 р„ коли він збирав війська, щоб їх приборкати, але в 1174 році Андрея забили його ж таки двірські улюбленці, «милостниці», як називає їх літопис, які не в стані були терпіти княжої самовладности та жорстокости. Смерть Андрея не змінила становища.

ВСЕВОЛОД — «ВЕЛИКЕ ГНІЗДО» (1177—). Всеволод, брат Андрея, не вів війни з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в праві порядкувати українськими землями. Трагедія народу була в тому, що деякі князі, в боротьбі між собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те , або інше князівство.
Наприклад, у 1179 році до нього звертаються переяславці (найбільше нетривке князівство) з проханням призначити їм князя, і він призначив свого сина, Ярослава.
Всеволод був дуже спритний і талановитий дипломат. Складними інтригами він тримав князів у покорі й нацьковував їх одного проти одного. Навіть далеке Галицьке князівство не раз примушене було рахуватися з волею Всеволода.
З XII ст. вже визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського князівства. Б. ґреков писав, що в діяльності Андрея Боголюбського вже можна завважити риси, що споріднюють його з майбутніми політичними діячами Москви, яким вдалося зробити те, що було понад силу Андрееві. Москва досягла своїх успіхів на новій базі, яка ще не визріла в XII столітті.
«Вчинок Андрея Боголюбського, — писав славетний історик Росії XIX ст. С.
Соловйов, — був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій історії, від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на Русі». Таким чинок на території, віддаленій від центру Української держави, на базі не то не-українського, а навіть не-слов'янського народу, в ХП ст. закладено підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну ролю в історії України, її спадщину і навіть ім'я Руси, хоч жадних прав не мала ні на ту спадщину, ні ва ім'я Русь. Доказом цього служить термінологія ХІ-ХІІ століть, яка поняття «Русь» прикладала тільки до України-Руси.

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами.
Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього «співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика, князя над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них.
Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть засилали їх до Візантії.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці, але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви.
Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися.
Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із Святославичами.
«Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати однаково всіад нащадкам Ярослава.
І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора» — збройну силу, Київ не раз захоплюють Святославичі, хоч їх не любили кияни.
Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах міг навазйГи каявеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу, завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє військо.
Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд 1в97 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало — збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим.
Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц.
Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста.
«Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.
Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було можливости організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема Переяславщини була стустошена.
За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів, що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст.
В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.
У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав зорганізував похід до того міста з участю 12 князів. Виходили князі з охороною навіть до Олепі'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі — до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке велике місце належало торгівлі в житті України.
Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення степів кочовиками. Причини були глибші. На це впливали події світового значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082, яким цісар, за допомогу в війні з Сіцілією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі УкраїниРуси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою Азією, Візантією.
З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Райном, що засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке узбережжя. З міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убожіють його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів, виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале ґранде.
Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХШ ст.
виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською землею.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Европейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи ії найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог — монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для історії України, що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української державности збоку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило претенсію на керівну ролю в Українській державі.

  ТАТАРСЬКА НАВАЛА

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав декілька, монгольських племен на північно-східньому краю Монголії і в перших роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай — загальні збори представників племен — проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгізхана.
Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підбили Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгізхана, Джебе і Су-бугай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців, при чому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра.
Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Марію-поля), з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців — українські сили розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята частина, — писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.
Минуло ІЗ років, і монголи знов щзийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половцій. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і згинули під їх руїнами, З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многм, им же ність числа», монголи зруйнували цілковито.
На початку 1241 року татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Ліґніца зустріло їх велике військо польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Лїобек, Нюрнберґ, Тюрінгія, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армію під Сайо, в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиєвого війська спустошили сербські та болгарські землі. .Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспішно подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерти Огодая татарська орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.
У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV, обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому поставив це питання. На соборі виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро (місце, звідки він прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх військову тактику, численність, навіть пляни. Це були перші правдиві відомості, що їх Европа дістала про тих напасників. Дещо міг додати празький єпископ Микола, який був свідком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія.
Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему, нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні — через Чехію, Польщу та Україну. Основної мети — навернення монголів на християнство — посольства не досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне — імперіялістичні пляни.
Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Старе уявлення про примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки — вона була дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіянту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків — сотню, десять сотень — тисячу, десять тисяч — «тьму» на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали, татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже швидко використовувати всі матеріяльні можливості, що їх мала країна.
Монгольський рух на захід мав найширіш імперіядістичні пляни. Згідно з досить добре опрацьованою державно-правною теорією, монгольські хани хотіли підкорити увесь світ ігід свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі, що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає — буде забитий, а його землі — сплюндровані.
Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія до монголів, де Пляно-Карігіні, в самій столиці великого хана Гаюка — Каракорумі — відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХПІ ст. в орді був окремий єпископ Сарайський.
Татарське панування, або «іго», як називали його на -Гусі, виявлялося головним чином у двох формах. Поперше — татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали «ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні.
Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.
Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім потрібним.
Питання про татарську навалу й долю української людности, на території якої татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувгла версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювано «переємність» — наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.
Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»; «держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.
В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.
З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.
М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа — еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.
Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети дотатарських часів.
В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.
Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».
Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».
На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю.
Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів, але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.
Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де ПляноКарпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують».
Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищеві.
Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року.
Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р.
Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун? Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 ^оку — згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.
Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка.
«Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . .
вийшов з-ігід впасти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.» М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.
Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.
Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.
Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.
Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.
Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року.
Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир.
Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.
На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ

РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ.
Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України, завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з Всеволодом.
Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М.
Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа, що зробили його зверхником українських земель».
Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ, пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М.
Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників цісарської партії Гогенштавфенів.
У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман виселив з Галичини.
Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі.
Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія визнавала Романа князем (і§етоп), а його противника Рюрика — лише правителем (йіероп) Києва.
Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція.
Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний елемент, якого не було в українській західній державі.
Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським — залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий.
Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 12051246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство, беспорядочное шатаниє й смутность».

ДАНИЛО (1205—1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206—1269). Після смерти Романа, вдова його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис, відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком».
Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, ів 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.
У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр.
Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм.
З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони викупили їх в угрів і повісили.
Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич — факт єдиний в історії України.
Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя, Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину — брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю.
Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава.
В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.
Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость.
Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром Мстислав помер.
В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу.
Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв'язків. Року 1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Сватополком, за якого він видав свою сестру Соломію.
З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. .Фортецею цього боярства був Перемишль.
Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Даяидіо, прагнучи миру, навіть піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича та Перемишля.
В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» — всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини.
На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Після того ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців.
Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя.
Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг обов'язків супроти бояр.
Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід.
Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — боярська опозиція.
Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана.

Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», — резюмував ці переживання літописець.
Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Европі.
Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зріс пірля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.
В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля затримав титул «короля Галіції і Лодомерії».
Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та ГалицькоВолинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.
Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав.
В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.
Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А.
Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі».
Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра (Невського).

В листі до магістра Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до «Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського». Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році «світлим королем Володимира» називає папа Василька, а «світлою королевою» Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито «удільний» князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздальський та Володимирський - Олександер.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І - Ярополк - 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави, «королем» («rex») русичів, а Болеслава, короля Польського - тільки князем («dux»).

Пізніше, в 1214 році, коли Андрей II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідности короля, а писав, що «народи Галичини... просили ..., щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля», а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно - уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проєктував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. «Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів», - записано в літописі.

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав і Данило себе зв'язаним обіцянкою унії з Римом. Побачив і папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександер II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, - пише М. Стахів. «Татарська небезпека ... була вистарчальним поштовхом і причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з'єдинення була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв'язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом».

Тому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, і Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Руси. «Традиції княжого і королівського Києва перейшли леґально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу і повищення аж до XVII ст.», - пише А. Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичині. Перед масою політичних мотивів, - писав о. Є. Камінський, - «ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий плян».

Як вище згадано, Данило намагався нав'язати міцні зв'язки з сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки з Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх II, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, одружена з королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Ґертруда, з якою р. 1252 одружився син Данила - Роман. Це викликало війну Австрії з Чехією. На захист Ґертруди та Романа склалася ціла коаліція - з Белі IV, Данила, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ під проводом князьків Товтивіда та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але, пограбувавши й сплюндрувавши околиці Опави й Оломюца в Моравії, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Ґертруду.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями. Після смерти Лєшка почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під час цих війн 1243 Року Данило з Васильком заволоділи Люблином.

Після смерти Конрада Данило підтримував добрі відносини з обома лініями польських князів - Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким. Литовські племена, що їх «примучив» свого часу Роман, чинили постійні напади на Волинські землі. «БЪда бЪ в в землЪ ВолодимерсьтЪй от воевання литовского и ятвяжьского», - писав літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським і Жомоїтським трохи послабила гостроту, але ятвяги не припинили нападів. Одні литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші - як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати з литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин з Романовичами і допомагав їм у боротьбі з ятвягами. В 1252 р. (?) Данило навіть одружився з його племінницею, сестрою Товтовіла.

Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів і привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них - Городно. Мендовг відступив Чорну Русь, Новогрудок, Слоним, Волковийськ - Даниловому синові Романові, який Одружився другим шлюбом з дочкою Волковийського князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данила - Шварна.

Після смерти Мендовга, син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ'є і пішов до манастиря. Таким чином на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньої політики Данила.

Тут треба згадати ще один шлюб, який мав значення, але пізніше: шлюб Данилової дочки, Софії, з графом Тюрингії Шварцбурґом на початку 1250-их рр. Син їх додав до свого прізвища слово «ройсен», і після нього велика провінція Тюрингії називалася «Ройсен».

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівський, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, і призначили туди свого баскака. З Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 році воєвода Куремса, і це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило заалярмував папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом і Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. «Татарське» населення та «болоховці» покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їх, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами.

Відносини Данила та Василька з єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, і князі боролися з ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який сам себе проголосив митрополитом після татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмі і сам призначив єпископом Івана. Володимирські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони походили переважно з манастиря св. Данила, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Він заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці і русь, іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день і ніч», і підмайстери і майстри, і ремісники різних фахів, які втікали від татар, «бЪ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и леса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльности, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських літописів. Писав його спочатку «печатник»-канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при европейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західньої Европи.

Державу Данила добре знали в Европі: вона репрезентувала і Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pluribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. Це і яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення то modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Руси й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західньою та північно-східньою Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди і монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого, князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга; виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, о т т у д а   і к Києву».

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександер (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він «великим князем Руси». В. Пашуто вважає, що цей виклик, і призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в битві на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму і там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Мйхаїл та Данило - стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний, уник небезпеки.

Після вмерти Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександер - Київ та «всю землю Руську». Крім того Олександер володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія підтримували: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександер поїхав до Бату, до Золотої Орди, і дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрей втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він «ц а р е м   (себто татарам) служити». Великим князем став Олександер, який повів політику повної супроти татар покори.

З цією політикою Олександра ставить В. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександер, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-волинський князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь і 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Нікеї нову столицю. Туди перейшли і цісарський двір з Федором І Ласкарисом, і патріярх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Курією. Союз з цісарем Фрідріхом ІІ у 1240-х роках хвилював Курію. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександер включився в союз, який наприкінці 1250-ох років зв'язав Нікейський Візантійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Каракорумі. «Не може бути сумніву, - пит. ше В. Нашуто, - що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати». В ході переговорів Олександер 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків і досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-волинського князівства: замість Куремси прийшов року 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав їх на допомогу в поході на Литву, і Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами і примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки дуже добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу і зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадности свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був «мудрий, як Соломон».

З Данилом зійшов з історичного кону один із найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави, і уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед европейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західньою Европою, культура, закони, література, релігія Галицько-волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Европою, Олександер, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два різні світи.  

ВАСИЛЬКО (1205-1270)

Головою Галицько-волинської держави після смерти Данила став Василько. Він залишився у Володимирі, а сини Данила - в Галичині.

Історія Галицько-волинської держави залишається неясною: М. Грушевський, С. Томашівський, А. Пресняков, І. Холмський вважали, що, так би мовити, великим князем був Василько, а за ним Лев, що дістав Галичину - землі Галицьку, Перемиську та Холмщину. Совєтський дослідник В. Пашуто вважає, що Східню Галичину з Галичем, Чорну Русь і все Забужжя з Белзом, Холмом, Червеном, Мельником та Дорогичином об'єднав Шварн, а Лев мав тільки західню Галичину зі Львовом та Перемишлем, і тільки після смерти Шварна у 1269 році заволодів східньою Галичиною та Забужжям. По суті це розходження не змінює стану, але пояснює дещо з поведінки Льва. Третій син, Мстислав, дістав - на думку М. Грушевського - Теребовлю. На думку В. Пашута - східню Волинь з Луцьком.

Як уже згадано, син Мендовга, Войшелк, 1267 року пішов до манастиря й передав Шварнові своє князівство. Це викликало обурення Льва. Років через два чи три Лев підступно забив його, коли гостював він у Василька. Наслідки цього злочину були тяжкі: у Литві великим князем став Тройден, який вороже ставився й до руської культури, і до Романовичів.

Взагалі гармонія Романової родини порушилася зі смертю Данила, і намітилися дві партії: Василько та Шварн і осторонь - Лев.

Лев був, безперечно, найталановитішим із синів Данила. Року 1269 помер Шварн, і всі його володіння перейшли до Льва.

У зовнішній політиці перше місце належало відносинам з Польщею. Після смерти Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: обрано Лєшка Чорного, з мазовецької лінії. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася зі смертю Лєшка в 1288 році. В боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Переяслави. Під час цієї міжусобної боротьби Лев знову захопив Люблин.

З Угорщиною, в зв'язку зі змінами на престолі, відносини зміцнювались. Під час одної з воєн, у 1281 році, Лев забрав частину Закарпаття з Мукачевом. Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Підтримував Лев стосунки з Чехією, Тевтонським орденом.

Ім'я Льва згадується в багатьох західньоевропейських джерелах як союзника Угорщини в 1271 р. у її боротьбі з Чехією. Під час війни Пшемислава ІІ Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбургським чеський король добивався допомоги Льва, але добивався її й Рудольф Габсбургський, і в австрійській хроніці згадується Льва як Рудольфового союзника. Пізніше Лев нав'язав дружні стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідував його в 1289 та 1299 роках.

Тим часом в Орді владу забрав до своїх рук емір Ногай, який став правити іменем слабих ханів, скидаючи або забиваючи ненаручних собі осіб.

Літопис характеризує відносини з татарами так: «були всі князі руські в волі татарській». Лев, змінивши тактику Данила, не робив татарам спротиву, а прийняв цю «волю». Ходив за їх наказом на Польщу, Литву. Не зважаючи на це, його політика не забезпечила спокою державі, бо татари, проходячи через Галичину та Волинь, руйнували країну.

Крім участи в походах князі платили татарам контрибуцію - данину, чи то щорічну, чи час від часу - тяжко сказати. Не зважаючи на все, на ввесь жах татарського панування, воно було все ж таки легше, порівнюючи з «ігом», в якому перебували московські князівства.

Лев був одним із видатних державних діячів ХІП ст. Його держава і він сам були добре відомі в Західній Европі. В анонімовому географічному трактаті 1308 року, який переховується, в Парижі, сказано: «Рутенія - величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ця країна... тепер платить данину татарам, а князь її - Лев».  

ВОЛОДИМИР (1270-1289)

Син Василька Волинського, Володимир був іншої вдачі. Людина мирна, «книжник великий і філософ» - як називав його літописець, він неохоче брав участь у війнах, до яких примушували татари. Всю увагу скеровував він на будівництво: за його правління побудовано багато нових міст, замків, укріплень, церков. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої людини. Останні роки життя він тяжко хворів на пістряк щелепи.

Ще за життя передав Володимир Волинське князівство не Львові, а його братові Мстиславові, бо, як і батько, не міг подарувати Львові убивства Войшелка. Володимир заповів роздати незаможним людям все, що мав коштовного: посуд, одяг тощо. Своїй дружині Ользі заповів окрему волость. Він ставився, як і попередні Романовичі, з увагою до міського населення, і смерть його оплакували «німці, сурожці, новгородці».

Зі смертю Володимира закінчується Галицько-волинський літопис, багатий на факти, докладні характеристики та описи подій. Відомості стають уривчастими й бідними.  

МСТИСЛАВ (1289-1292)

Мстислав об'єднав центральну та східню Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. В літопису про Мстислава сказано, що його оточували «бояри старі й молоді, ність числа», яким він роздавав села та міста.

Після смерти Мстислава знову об'єдналася вся Галицько-Волинська держава спочатку під владою Льва, а після його смерти 1301 року (точно рік смерти невідомий) - під владою його сина Юрія.  

ЮРІЙ І (1301-1315)

Юрій був довголітнім співробітником Льва, мав державний досвід, але характер його був неподібний до характеру Льва. Він уникав воєн, і, можливо внаслідок мирної політики, втратив Люблин (1302 р.). Свою столицю Юрій переніс до Володимира, і взагалі в його державі перше місце належало Волині. На печатці його іменується: «король Руси, князь Ладімерії» («Rex  Russie princeps Ladimerie»); на зворотній стороні печатки герб Володимира. Дуже цікаве, але нез'ясоване питання: чому Юрій іменує себе королем, коли Лев І іменувався князем? М. Грушевський припускав, що була коронація Юрія.

Правління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту його держави. З видатніших подій в періоді його правління було заснування 1303 року окремої митрополії в Галипько-Волинській державі. Цей факт промовляє про пошану, яку викликав він до себе в Візантії.

У сусідніх країнах Юрій І користався пошаною. Зокрема тісним був його союз з Куявською лінією польських князів. Юрій був одружений з Евфиміею, сестрою Владислава Локетка, Куявського князя. Він уклав союз з Тевтонським орденом, який був потрібний проти Литви, що стала небезпечним сусідом.  

АНДРІЙ I ЛЕВ II (1308-1323)

Сини Юрія, Андрій і Лев II дістали його спадщину. Невідомо, як вони правили: чи спільно, чи поділили її. У всякому разі в грамотах вони іменували себе «князями всієї Руси».

У зовнішній політиці вони спиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, що їх видали вони торунським і краківським купцям. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі.

Очевидно, вони вели боротьбу з татарами, і, можливо, обидва загинули в тій боротьбі. На це вказує лист Владислава Локетка до папи, в якому він називає братів «останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу». Становище їх в політичному світі мусіло бути дуже поважне, коли вони могли удержати довший час закарпатські здобутки Льва І і в Угорщині знайшлася партія вельмож, яка поставила одного з них кандидатом на угорський престол супроти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті.

Очевидно, дітей вони не мали, і династія Данила урвалася. Можливо, деякий час не було князя, хоч, звичайно, претендентів не бракувало. Неясно, чому в 1324-1325 роках Генрих Глоговський (на Шлезьку) та його брат Ян титулували себе князями Галичини та Лодомерії, і ці титули визнавав папа. Але цікаво, що серед претендентів не було «великоруських князів», що свідчить про відокремлення Галичини.

У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, - сина Мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Льва, - який прийняв православ'я і ім'я Юрій.  

ЮРІЙ II БОЛЕСЛАВ (1325-1340)

В зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка тоді об'єдналася, відносини були ворожі. Року 1337 Юрій, разом з татарами, намагався привернути Люблин, але не мав успіху.

З Литвою Юрій мав дружні стосунки, які скріплено в 1331 р. шлюбом його з дочкою князя Гедиміна, Євфимією (Офкою). Продовжуючи політику Данила, Юрій протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Зберігся його привілей місту Сяноку на німецьке право року 1339, - перший привілей такого роду. В ньому він дає війтівство своєму «слузі» Барткові з Сандомиру із правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією й іншими вигодами. Вся грамота складена за зразком надань Магдебурзького права. Міщан цієї громади на 15 років звільняється від податків, а осадниками її названо: «німців, поляків, угрів та русинів». Свідками на цій грамоті підписалися два війти німецького права з Бохні і «Варсов» (?) та ще один або два німці. Це цілком природно, якщо йшлося про Магдебурзьке право.

Грамоти 1334 та 1335 років, крім підпису Юрія-Болеслава, мають підписи єпископа й бояр, серед них - Дмитра Дедька. Поруч княжої печатки, що її вживав Юрій І, висять печатки бояр. Себе князь називає «з Божої ласки прирожденний князь».

Не зважаючи на все, - обрання боярами, участь їх у правлінні, - проти Юрія-Болеслава діяла міцна боярська група. Йому закидали протегування чужинцям, сприяння німецькій колонізації, - хоч в цьому відношенні він мав попередників Василька та Володимира, - і те, що він нібито хотів повернути на католицтво. 1340 року його отруєно. Тоді ж почали побивати його прихильників та чужинців по всій землі.

Загибель Юрія ІІ Болеслава була великою трагедією для України. Це була доба, коли два сусіди України вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казіміра Великого та Угорщина - під проводом Карла-Роберта.

Замість того, щоб протистояти цим оновленим міцним державам, українці «збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди», - так стисло, але яскраво характеризував ситуацію, яка утворилася в Україні в 1340 році, С. Томашівський.  

ЛЮБАРТ-ДМИТРО (1340-1385)

Боярство, хоч і звільнилося від немилого князя, не наважилося урядити боярську олігархічну республіку, хоч влада була в його руках. Як покликало воно Юрія ІІ Болеслава, так тепер покликало Любарта Ґедиміновича, сина литовського князя Ґедиміна. Він прийняв православ'я з іменем Дмитра і був посвоячений з якимось із галицько-волинських князів, можливо, з одним із Юрійовичів. М. Грушевський вважав, що він був одружений з дочкою Юрія ІІ Болеслава. У всякому разі, Любарт-Дмитро не був чужий на Волині, і, можливо, мав стосунки з боярами до смерти Юрія-Болеслава.

Після смерти Юрія він без заперенень був визнаний князем Галицько-Волинським, і волинські бояри міцно його трималися. Доказом того, що він негайно, по смерті Юрія, став князем Галичини, був напис, якого М. Грушевський бачив на дзвоні Свято-Юрського собору у Львові з іменем князя Дмитра і датою - «1341» рік. Року 1347 Візантійський цісар звертався до Любарта-Дмитра, титулуючи його «королем» Володимирським Дмитром-Любартом». В той час Любарт уже втратив Галичину.

Спроба Любарта затвердитися в Галичині зустріла конкуренцію Казіміра Великого, короля Польщі, який негайно після смерти Юрія-Болеслава поспішив до Галичини, щоб «помститися» за вбивство князя та чужинців-католиків. Він звільнив із Львівського замку західніх купців і вивіз галицькі інсигнії.

Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Детька, закликали на допомогу татар, і за їх допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їх зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько, як «староста та управитель Руської землі». Завдяки його політичній зрілості, Галичина зберегла свою державність до 1349 року, - до смерти Детька. Великою помилкою його та галицьких бояр було те, що вони не підтримали Любарта в його боротьбі за Волинь.

З 1340 року почалася боротьба за Галицько-волинські землі між їх сусідами. Року 1349 Казімір Великий дістав від татар за річну платню «право» на Галичину; він удруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул «пана Руської землі». Любарт, за допомогою литовців, почав нападати на Галичину, на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. В цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народньої війни. Але сили були нерівні, і Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків. Любарт, князь Волинський, став васалем Польщі.

Казімір намагався тісно зв'язати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву «королівство Руси», українську мову, як урядову, деяким боярам залишив їхні уряди. Але він багато земель роздавав чужинцям - полякам, уграм та німцям і поширював німецьку колонізацію в містах, селах, надаючи німецьке - Магдебурзьке право. В церковних справах підтримував католицькі манастирі, але не переслідував православних.

Року 1350 Казімір та його небіж Людвик, король Угорський, домовилися, що Угорщина має право на «Руське королівство», але до смерти Казіміра Галичина залишається під його владою, а після смерти переходить, разом з Польщею, Людвикові. Після смерти Казіміра в 1370 році Людвик дістав Галичину, Белзько-Холмську землю, Крем'янеччину та Польщу.

Року 1372 Людвик передав Галичину намісникові, князеві Шлезькому Владиславові Опольському, своєму родичеві, і надав йому широкі права.  

ВЛАДИСЛАВ (1372-1378)

Владислав поводився, як володар Галичини, титулував себе «Божою милостю пан і дідич Руської землі», мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Але він не вживав своїх прав на користь Галичини, нехтував інтересами населення, оточив себе чужинцями, головним чином німцями. Із виданих ним 120 привілеїв лише 15 стосувалися до галицьких бояр, решта - до чужинців. Він протеґував німецькій колонізації. В церковному питанні рішуче підтримував католицизм, дістав папську булю на заснування єпископств в Галичі, Перемишлі, Володимирі, Холмі.

1378 року Людвик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Закінчилася фікція державности Галичини. «В цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства, - пише І. Холмський, - ... виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріяльні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили».

Роля Галицько-Волинськбго князівства була дуже велика. Воно охоплювало до 0.9 української території, охороняло Україну від передчасного поневолення та асиміляції збоку Польщі і в той же час спинило процес творення нової слов'янсько-фінської держави на північному сході. Галицьке-Волинське князівство відкрило широкий шлях західньоевропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи ліпші культурні традиції української культури. Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицьке-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в західньоевропейському світі, як спадкоємця Київської держави й продовжило традиції її на сто років.