Коли всі зібрались, під'їхали підводи і нас повезли па залізничну станцію.
Прощання з рідними було коротке, були сльози, голосіння. На залізничній станції були вже сотні звезених з довколишніх сіл. Нас загнали в криті вантажні вагони, позачиняли двері — і поїзд рушив на захід.
Першою зупинкою було місто Перемишль. Нам наказали вийти і стати в колони. Коли всі вишукувались, повели в табір. Табір був величезний, обгороджений колючим дротом, з вишками для охорони. На території табору було багато одноповерхових бараків та інших будівель.
Тут ми повинні були пройти медичний огляд, санітарну обробку. Під величезним навісом без стін нам наказали роздягнутись і увесь одяг здати на дезинфекцію. Одяг склали на автомашину і кудись повезли. Ми стояли зовсім голі, з розплетеними косами, бо так наказав офіцер. Неподалік стояли німецькі солдати, дивились на нас весь час і весело реготали, щось вигукували.
Ми повернулись було до них спиною, але один ламаною російською мовою наказав повернутись лицем. Ми стояли налякані, не повертались, хоч наказ прозвучав ще кілька разів у більш погрозливому тоні.
Побачивши, що ми не виконуємо наказу, офіцер взяв шланг, відкрив кран і став поливати нас холодною водою. «Тихо!» — закричав офіцер і, відкривши ще більше кран, продовжував обливати водою. Ми поступово, одна за одною стали повертатись до солдатів лицем. Вони вигукували якісь слова, весело потішаючись над нами. Один з них підійшов до нас і почав пояснювати, що маємо робити. Ми ставали в шеренгу одна за одною, підходили до котла і схиляли на а ним голови. Солдат черпав якусь рідину і поливав нею Вона текла на лице, в очі, по тілу. Стояти над котлом треба було кілька хвилин. Коли німець вважав, що вже досить, він вигукував «воші здох» і відпускав від котла. Після того, коли всі пройшли цю процедуру, нас повели в лазню митись, видали по куску мила на десятьох. З лазні, мокрі, нечесані, ми вийшли на подвір'я. Там уже лежав розкиданий рядами наш одяг. І тут знов почалася розвага для німців: ми, голі, ходили по рядах і шукали свої речі. Все було перемішане, доводилось перевертати чужий одяг... А німецькі солдати знову сміялись, підганяючи нас: швидше, швидше. Такий же порядок санітарної обробки та миття був і для хлопців, яких мили поряд із нами.
Коли дезинфекцію і миття було закінчено, нас вишикували в колони і повели на станцію, наказало сідати в вагони.
Завезли в Чехію, в місто Яблонець, яке німці перейменували в Габльонц. У цьому місті розподілили на фабрики і заводи, декого на сільськогосподарські роботи. Я потрапила на завод електроприладів, у цех гальванічний, разом з дівчиною, вже старшою, із нашого села — Марією Костик. У нас були однакові прізвища і ми вирішили назватись сестрами — щоб нас не розлучали.
Робота на заводі була в дві зміни, по дванадцять годин. умови в «гальванічці» дуже тяжкі. Цілу зміну, взимку і влітку, в гумових чоботях, скрізь кислоти — і в ваннах, і на підлозі. Кислота роз'їдала тіло, її ми вдихали з повітрям, від чого часом паморочилася голова. Напевно, зважаючи на те, що в таких умовах довго ніхто не витримає, в цеху було два вихідні на тиждень.
Жили в таборі неподалік від заводу, біля лісу. Літом ходили в той ліс шукати якісь ягоди чи щось, що можна поїсти чи хоч пожувати. В бараках були двоповерхові нари, з матрацами та подушками, напханими сіном чи соломою. Опалення в бараках було дуже погане, погрітись чи просушити одяг не було де. Для миття були відведені приміщення з душем.
Після двох років перебування у таборі нам дозволялось у вихідні виходити в місто. Писати додому і отримувати листи та посилки дозволялось один раз на три місяці. В посилках були переважно коржі, які могли довше зберігатись, а також часом деякі речі.
Для роботи нам видали спеціальний одяг із бавовняної тканини та видовбані з дерева черевики. В цеху, на робочому місці, ці «колодки» міняли на гумові чоботи. Зимою в тому одязі було холодно, особливо рано-вранці, коли йшли на завод у першу зміну або поверталися в табір з другої. Тоді ми закутувались у ковдри, якими вкривалися на нарах. Нашу колону по стуку об бруківку колодок чути було здалеку.
Важко витримували і тяжкі побутові умови в таборі і довгі робочі зміни в шкідливому для здоров'я цеху. Але найгірше дошкуляв голод. Ми завжди були голодні. На обід давали черпак юшки, переважно з брукви, іноді картоплі. На сніданок та вечерю - кава з сахарином. Хліба видавали по двісті грамів на день. Довідавшись, де знаходиться склад картоплі, ми пробирались туди, крали картоплю і в нічну зміну, коли було менше наглядачів, тайком у каструлі від кислот варили її. Варити і їсти треба було дуже обережно, бо через кожні півгодини цехи обходив охоронець.
Моя названа сестра Марія ніколи не ходила з нами добувати картоплю і не їла її зварену. Це нас дивувало, та згодом причина цього стала відома. Одного разу, коли ми пекли картоплю в піддувалі печі, зайшов начальник цеху і, попрямувавши прямо до печі, заглянув у піддувало. Побачивши картоплю, покликав наглядачку і наказав кинути наш харч у вогонь. Кожна з нас отримала доброго ляпаса. Марії в цей час з нами не було, перед тим вона кудись вийшла.
Минуло ще півроку, і начальника цеху змінили. Новий був уже людина в літах, з перших днів став знайомитись, розпитував про все. Було видно, що він людина добра. Поновились вилазки на склад картоплі, ми знову стали варити її та пекти. Одного дня в першу зміну начальник цеху закликав нас до себе, коли не було Марії, і попередив, щоб ми були з нею обережні, бо вона про все доносить йому. Тепер нам стало зрозумілим, чому вона не їсть картоплі, хоч сама начебто голодувала. Можливо, попередній начальник їй щось давав за доноси.
Попередивши нас, начальник наказів нічого не говорити Марії, бо він і ми можемо потрапити до тюрми. А картоплю, сказав, не треба ховати під ванну, бо можна отруїтись. Минуло ще кілька днів, і Марію відправили в інше місто. Новий начальник постарався позбутись її. Якось він зайшов у цех, підійшов до каструлі, в якій варилась картопля, і аж за голову взявся: «Боже мій! Ви варите картоплю в каструлі, в якій варите хімікати? Які ви дурні діти?». Через кілька годин він приніс нам нову каструлю.
Хоч були ми виснажені, худі, багато з нас хворіли, до того ще з нас брали кров для німецької армії. З більш схудлих та слабких брали по сто грамів крові, а а міцніших — по сто п'ятдесят. В нічну зміну хотілося спати, особливо після здачі крові, дехто втрачав свідомість.
Пониженою була увага до робочих операцій, загальмована реакція на все. Якось під кінець нічної зміни я поставила в ванну штатив з деталями. В той час, коли їх треба було витягти з ванни, в мене запаморочилась голова і я про них забула. Здавши зміну, пішла в табір. Коли перша зміна виявила деталі в ванні, вони були вже непридатні, спалені кислотою. Це побачив один німець, пішов до начальника цеху і сказав, що в цеху є диверсант, який навмисне шкодить. Начальник, добре розуміючи, що це зроблено не навмисне, вмовив нікуди про це не заявляти. Він послав одну з дівчат по мене. Я йшла на завод і плакала, розуміючи, що чекає кара. Начальник став розпитувати, як це сталося, а я від плачу не могла навіть слово вимовити. Вияснивши нарешті, як це сталося, він заспокоїв мене та сказав, що в поліцію не відправить, але надалі щоб я була більш уважною.
Три роки тяжкої праці в нелюдських умовах не пройшли без наслідків. Не всім пощастило дочекатись кінця війни, багато померло від хвороб, виснаження. Вмирали навіть і після звільнення, по дорозі додому. Так вмерли мої дві подруги Люба Снігур та Аня, обоє з Вінницької області. Захворіла і я, відкрились на ногах рани, почало судомити ноги, боліли обидві нирки.
Звільнила нас радянська армія в квітні сорок п'ятого року. Через деякий час відправили на батьківщину. Але дорога додому виявилась нелегкою. В таборі наші речі поклали в автомашини, а нас пішки, колоною, повели додому. Цілий місяць йшли ми через села і міста Чехословаччини та Польщі, від міста Яблонець до міста Рава-Руська в Західній Україні. Нас супроводжували автомашини з нашими речами і група медичної допомоги. На шляху до Рави-Руської були зупинки для відпочинку та відновлення сил. У Раві-Руській був створений величезний табір, у якому ми жили цілий місяць. Додому я повернулась восени 1945 року.
З тої пори минуло п'ятдесят років. Згадуються роки, проведені в неволі, як страшний сон. Багато дечого стерто з пам'яті. Але серед тих важких спогадів є і теплі — про своїх товаришів по неволі, друзів, прехороших людей, таких, як наш начальник цеху, який, ризикуючи своїм становищем, а може і життям, допомагав нам, жалів нас і розумів наше становище.
Хочеться ще згадати про французького хлопця, що працював з нами в цеху. Трапилось так, що, залишаючи табір після звільнення, я забула в роздягальні заводу свою фотографію. І ось, через десятки років, ця фотографія повернулась до мене. Її забрав той француз, привіз до Києва і звернувся з проханням до установи, куди він приїздив, знайти через телебачення чи пресу мене і віддати мені фото. На жаль, зустрітися з ним не довелось, а фотографію віддали жительці міста Рівного, також колишньому остарбайтеру, яка є членом Ради нашого товариства "Репатріанти", і випадково через п'ятдесят років відбулась невеличка, але приємна зустріч з тими літами молодості.
МОРДЮК Єфросинія Іванівна. м. Рівне, вул. Гагаріна,
63 кв. 2.
 |
 |