Четвертий день мовчки бредуть колишні «остарбайтери», здорожені, голодні. А небо, як на зло. продірявилось дощем...
— Радинберг! Радинберг! — зашуміли нарешті повсюдно люди, як восени вітер в діброві. І недарма...
— В пересильному пункті Радинберг, — обнадіяв представник радянської влади, — вас чекає відпочинок, дах над головою. Триденний пайок за минулі дні отримаєте всі.
— Ото наїмося досхочу! — радіє тітка Марфа Василівна. Більш обачливі жінки її застерігають: на голодний шлунок багато їсти не можна, треба потрошки.
До Радинберга добрались під вечір. Виявилось: практично неможливо надати приміщення десятьом тисячам прибульців. Всі будинки заселені. Заплановані ж для нас — ще зайняті іншими «остарбайтерами», котрі прийшли сюди раніше на декілька днів. З невідомої нам причини вони тут затримались.
Ми, вихідці з табору Гельборн, облюбували собі місця біля довгої цегляної стіни, яка донедавна служила загорожею для якоїсь фабрики. Фабрику стерли з лиця землі літаки-бомбардувальники. Одні лише вирви там, де вона недавно існувала. Всюди валялася тьма-тьмуща гільз від вистріляних патронів, наче в глибоку осінь жолудів у дубовому лісі.
Трохи відпочивши і поївши ще недозрілих, зелених, аж мурих, яблук, новосельці взялися до роботи. Носили дрючки з лісу, до якого — рукою подати. 3 території розгромленої фабрики — дошки, листки бляхи. Прилаштували їх до стіни, будуючи собі житло, неначе ластівки ліпили своє гніздо. А в цей час наші «повпреди» Микола Тесля, Степан Гаврилюк, Борис. Іщенко й тітка Марфа Василівна, що до них примкнула, пішли в комендатуру дізнатися: чи скоро видадуть продукти на вечерю, зокрема заборговані нам за минулі дні. Відповідь не забарилась: — Минулі дні вами уже прожиті, забудьте, що ви не їли... Кілька днів живемо осілим життям. Начебто все гаразд. Та не всім. Росіянину Шатоновичу (на прізвисько Голубчик) не спиться вночі на новому місці. Встане і ходить туди-сюди аж до світанкової зорі. Жаліється вранці: — Голубчику, ледве стулю повіки до сну — являється молода дівчина в білому платті, злюча, мов кицька, дряпає мене за очі...
— Ви не догадуєтесь, чого вона дряпається? — кпинять деякі жартівливі жінки. Однак, кому біда, тому .не до жартів.
Степан Іванович Гаврилюк має свою думку стосовно Голубчикової біди:
— Він спить на тому місці, де, мабуть, неглибоко захоронена особа жіночої статі. Запах жіночих кіс та тіла викликає певні подразнення, малює зримі образи в сні...
Ще один день нашого «райського життя» в халабудах приніс дві несподіванки. Молодим мужчинам та дорослим юнакам надійшов наказ: вишикуватися в ряди, взявши з собою найнеобхідніше. Комендант оголосив:
— Вам у першу чергу виділили транспорт для відправлення на Батьківщину. Ви працювали на фашистів, а тепер працюватимете на Радянський Союз. Шахти Донбасу чекають на вас, День не стоїть, сонце не пасеться. Кроком руш!
Колона майбутніх шахтарів пішла строєм до найближчої залізничної станції. Серед них — Микола Тесля, Степан Гав.рилюк, Іван Климчук. Пройшло кілька годин. Нас також підняли по тривозі. Звеліли звільнити зайняту територію протягом двох годин. Заворушилися люди, неначе мурашки в мурашнику, коли в ньому зловмисник поворушить палицею.
Жаль стало покидати «обітовану землю» на околиці міста, переселяючись до центру. Жаль переріс в обурення, коли від перших переселенців докотилась чутка: не вистачає вільних місць, навіть на горищах; люди займають вільні місця під відкритим небом. Тому переселення сприймається, нами як недоцільне. Про справжню його причину ніхто з остарбайтерів не знає. Страшна таємниця розкриється завтра.
Ледве перші промені сонця торкнулись землі, напівсонне місто ожило, заговорило. Безкінечний, потік цивільних людей з лопатами, у. супроводі озброєних військових, потягнувся за місто. То з наказу військового коменданта все доросле населення німецької національності мобілізували відкопати трупи «остарбайтерів», розстріляних при відступі. Нещасних розстрілювали під мурованою стіною почергово: живі закопували загиблих, а через кілька хвилин — самі гинули від смертоносних куль — їх закопували інші, поки що жив і т. д. Виявилось, і ми спали на трупах, присипаних землею на тридцять-сорок сантиметрів товщиною. В останні два дні нашого тут перебування, коли сонце нещадно пекло, стояв неприємний запах в повітрі, але ніхто не знав по якій причині. Знайшлася в Радинберзі одна добра душа, молода німкеня, котра повідала про трагедію п'яти тисяч «остарбайтерів»; показала місце їх захоронення; застерегла, щоб не виникла епідемія хвороби поміж нас. Вслід за дорослими я побіг дивитись на жахливу картину: безліч молодих людей, наче бурею повалений ліс, лежали в різні сторони головами.
Я відшукав те місце під стіною, де стояв наш із сестрою «будинок». Мені легко вдалося це зробити, бо на стіні залишився мій малюнок — крейдою зображене сонце і рясно-гілляста яблуня із плодами. Там знайшли свою кончину дві дівчини. Очевидно, дві подруги, бо на прощання перед смертю міцно обнялися і дивились одна на одну тепер вже мерт-вими ямами очей, далі — жінка з немовлям, прив'язаним хустиною до грудей. Поруч з нею лежав чорночубий мужчина і багато-багато інших людських тіл.
Одна сивокоса жінка, з числа тих, хто прийшов подивитись на криваве побоїще, впізнала свою доньку по вишитій сорочці, довгій косі й своєрідній обручці, бо обличчя юнки зрешетили кулі.
— Доню! Моя донечко! Ластівко єдина! — заголосила мати. — Чи ж такої зустрічі з тобою я чекала? Чи де такої долі я тобі бажала! Встань, ріднесенька! Посміхнись до мене хоч разочок, як всміхалась вдома! Дай я поцілую твоє красне личенько! Твої карі оченята! Ах, в тебе нема личка! Ой, в тебе оченят немає!! Гірко плачуть люди на твоєму весіллі...
І справді, на цей час вже плакали-ридали сотні людей. Не тільки ті, хто впізнав своїх рідних, а й всі присутні. Їх плач-голосіння болем відлунював ліс, що стояв, неначе свідок фашистських злодіянь. Три дні жителі Радинберга й довколишніх сіл робили труни. Слов'яни гідні того, щоб їх похоронили по-людськи! — розпорядився комендант міста. В день похорону відбувся велелюдний траурний мітинг, на якому виступили живі жертви нацизму від свого імені її від імені загиблих братів по неволі.
— Це ніколи не повинно повторитись! — одностайно заявили.
Микола Григорович ДЕНИСЮК. м. Дубно, вул. Замкова,
1 8, кв. 2.
 |
 |