Ховались під час бомбардувань у траншеях, перекритих залізобетонними плитами, засипаними землею. Кожний в'я-зень мусив брати з собою одіяло. За цим слідкували охоронці — шуцмани в кожному бараці.
Вранці, після нальоту, ми вийшли з траншей. Картина була жахлива: всі бараки згоріли або розламані вщент, серед згарищ багато обгорілих тіл, серед уламків — розірвані, скривавлені тіла в'язнів.
Нас, штрафників - остарбайтерів, вивели з табору на площадку, вкриту травою, і без їжі та води тримали там три доби.
На четвертий день дали по черпаку горохового супу. Після полудня приїхали автомашини, і якийсь німець відібрав два десятки в'язнів, серед них мене, і наказав сідати в машини. Завезли нас в невеликий табір для остарбайтерів - штрафників у тому самому місті Дюссельдорф. Я отримав номер 120. В таборі дали нам їсти — звичайної баланди, після їди наказали прибирати територію.
Життя в цьому таборі стало ще гіршим, ніж у попередньому. Після повернення з роботи та отримання їжі нас змушували виконувати різні фізичні вправи. Ставили в шеренгу один за другим і останній мусив між ногами передніх пролазити і швидко ставати першим. Робити це треба було швидко, бо поряд ішов поліцейсьний і, того, хто виконував це, на його погляд, не дуже швидко, бив гумовою палицею або шлангом. Такі вправи проводились щоденно.
В 11 годин вечора, коли всі полягають, у барак заходив поліцай і комендант наказував виставляти ноги для перевірки. В кого визнають, що брудні, б'ють по ногах палицею. Треба бігти швидко до умивальника надворі та мити ноги. Якщо хто не встиг взутися, щоб уникнути ударів, то мусив повертатись босими ногами. Тоді знов удари, якщо ноги після миття були забруднені землею.
Посеред ночі часто доводилось тікати в укриття. Один поліцай стояв на виході і бив палицею тих, хто вибігав без одіяла, а інший гнав палицею з другого кінця бараку. Потім поліцай перевіряє, чи всі взяли одіяла. Якщо хоч один вийшов без ковдри, після нальоту вишиковували весь барак в дві шеренги одна до одної лицем і змушували робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими руками.
А вранці знов треба було йти до праці колоною за п'ять кілометрів від табору. Якщо хтось нахилявся за недопалком чи загубленою шкуринкою хліба, отримував удар палицею.
Якось під час розчистки вулиці після бомбардування я побачив збоку в руїнах щось схоже на кусок шкіри від ковбаси. Попросив охоронця, щоб дозволив мені відійти на хвилинку. Але він не дозволив, і я самовільно підбіг і взяв ту шкірку, їсти її не міг, бо вона була чимось забруднена. Коли повернулись у табір, охоронець сказав про це коменданту. За цю «провину» я отримав 25 ударів гумовою палкою.
Одного разу, вийшовши з бараку, я побачив на східцях комендатури коменданта. Він покликав мене і, коли я підійшов, ударив по голові гумовою палицею, повернувся і пішов у будинок.
Ставати в колону треба було швидко, тому не завжди встигали заправити як слід постіль. Я в колоні стояв в першому ряду, і якось, не встигнувши застелити постіль, тихенько попросив нашого перекладача Баню зайти в барак і застелити нару. Це помітив поліцай, підійшов, ударив мене по губах в'язкою ключів від воріт з такою силою, що аж кров бризнула з лиця. Я ледве втримався, щоб не кинутись на нього, але схаменувся. Після того не зміг іти на роботу, повернувся в барак і ліг на нару. Саме тоді в барак зайшли поліцай, комендант і той начальник, що звернув на мене увагу ще в попередньому таборі. Він, напевно, мене впізнав, бо коли поліцай кинувся до мене і зіштовхнув з нари, запитав, чому я лежу, що болить. Вислухавши мене, промовив: «лягай», а коменданту сказав, щоб мене не зачіпали. Я ліг на нари і по думав, що часом і кати дозволяють собі бавитись у милосердя.
Пролежав я два дні, мене не зачіпали, але і не давали їсти. Я зрозумів, що поки не вийду працювати, їсти не дадуть, а коли вже не зможу сам встати, відвезуть туди, звідки не повертаються. На третій день я вийшов і став у колону. Ноги тремтіли, в голові наче вітер шумить. Прийшовши в колоні на будівництво, я впав. Підбіг охоронець і замахнувся гумовою палкою. Але, глянувши на мене, опустив її і спробував мене підвести. Зрозумівши, що я не зможу працювати, а бити немає по чому, одні кості, з лайкою відійшов.
Повз нас проходили німці — жінки, чоловіки. Я стаз просити що-небудь їсти. Вони з острахом дивились на мене, прискорюючи крок, боялись накликати на себе біду. Одна жінка непомітно кинула талон на хліб. Хоч використати я його не міг, але взяв і поклав у кишеню своєї смугастої куртки. Інша жінка все-таки відважилась підійти ближче і непомітно для поліцая кинула мені бутерброд. З'їв я його в одну мить, ковтав не жувавши, забув про все на світі, в ту мить я бачив тільки той невеликий кусень змащеного маслом хліба. До кінця зміни, я лежав, і з вдячністю думав про цю жінку, дякуючи їй у думках за той хліб, який дав мені сили піднятись на ноги. Увечері в таборі мені дали вже їсти черпак юшки.
З того дня пройшло небагато часу. В комендатурі щось зникло. На подвір'ї вишикували увесь табір і стали обшукувати всі кишені. І в мене знаходять забутий талон на хліб. На запитання, де я його взяв, відповів, що знайшов на будівництві. Але це не допомогло. Мене завели в спортзал, де тренувались німці, поставили біля козла і наказали робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими вперед руками. Поряд стояв охоронець і не давав затримуватись, відпочити, рахував мої присідання. Після якогось там разу я впав на підлогу, тіло все було в поту, руки і ноги корчились як у припадку.
На будівництві я носив бетон і розчин на поверхи. Посудину, наповнену вщерть, двоє піддавали мені на плече, я ніс на потрібний поверх, а там також знімали з плеча. До кінця зміни в мене вже все тіло нило, ноги тремтіли. Одного разу нас повезли в місто Кетвіц на розбирання руїн. Одна бомба неподалік вокзалу, заглибившись у землю, не вибухнула. Нас, кількох чоловік, привели нате місце і наказали відкопувати бомбу. Німці відвели машину, на якій нас привезли, далеко від бомби і самі поховались. Тільки ми почали копати, як пролунав сигнал тривоги, а згодом з'явились літаки, почалося бомбардування. Ми кинули роботу і лягли за купи звалищ зруйнованого будинку. Один з винищувачів, стріляючи з кулемета, пролетів над нами і тим місцем, де ми працювали. Раптом пролунав страшенний вибух, грудки землі та уламки долетіли аж до місця нашого укриття. Коли все вщухло, ми побачили, що на місці, де знаходилась невибухнула бомба, була величезна яма, на дні якої вже виступала вода.
Поряд з нашим табором був дім німця Вільгельма Клюгера. Під час одного з нальотів авіації бомба пошкодила будинок — і німець попросив у коменданта двох в'язнів для ремонту. Німець вибрав мене і хлопця з Кривого Рогу. Працювали ми добре, німець по-людськи нас годував і, коли закінчили, домовився з начальством табору, щоб нас залишили працювати в його авторемонтній майстерні.
Наш новий хазяїн влаштував нас а інший табір, на околиці. В майстерню, що знаходилась у центрі Дюссельдорфа, ми їздили трамваєм. Коли проїжджав щоденно біля концтабору, в мене стискалося серце від згадки про ті страхіття і від жалю за тих, хто там перебував.
За роботу хазяїн нам трохи платив, бо потрібно було сплачувати за проїзд у трамваї, та ще залишалось дещо на дрібні витрати. Життя моє змінилось на краще, я поправився, став схожий, на людину.
Якось надумав поїхати в місто Гейлінгенгауз, за 20 кілометрів від Дюссельдорфа. Хазяїн нам дав дозвіл, я припас трохи хліба і поїхав. Їздити в поїзді остарбайтерам не дозволяли, і я зумів пройти на територію і віддати хлопцям хліб. Але на зворотному шляху мене затримав поліцай і відвів у тюрму. Випустили мене через три дні. За цей час мені добряче нагадали, що таке ув'язнення і допити. Ще добре, що хліба вже не було при мені.
Працював я в майстерні у Клюгера до кінця березня 1945 року. Коли фронт наблизився до Дюссельдорфа, наш табір вишикували в колону І повели за місто. На березі ріки зробили зупинку, саме біля зупинки трамвая. Коли підійшов трамвай, ми з Василем зайшли на другий бік вагона і тільки-но той рушив, скочили на підніжку і вчепились за поручень. Трамвай довіз .до кінцевої зупинки на околиці міста, а далі дійшли без затримки до Клюгера. Він видав посвідчення, що працювали в його майстерні, і ми, зібравши свої речі пішли.
Я вирішив іти в Гейлінгенгауз, у табір фабрики «КИК», де я вже був після втечі з ливарного заводу, — там були знайомі остарбайтери. Ні в дорозі, ні в таборі ніхто мене не затримав. Фронт був уже дуже близько, і на нас не звертали уваги. В таборі я знайшов своїх знайомих, там і залишився.
17 квітня місто зайняли американці. Всіх остарбайтерів позвозили в табір у місто Лінторф. Були ми там до серпня. Годували американці нас дуже добре, непогані були також умови в бараках, де ми жили. Багато можна було б роз повісти про ті місця, проведені в таборі.
В серпні нас перевезли в радянську зону окупації, в місто Альтенграбов, у табір для військовополонених. Поселили в ті ж бараки, спали на голих нарах без постелі, їли майже те саме, що при німцях.
Кожний день проводили з нами стройове навчання. Ходили ми по вулицях строєм, співали пісні по команді «запє-вай», вчились військової справи.
У цьому місті довелось побачити кладовище, де поховано багато тисяч військовополонених. Я не зміг його обійти до кінця, кров холола в жилах, коли дивився на безконечні ряди траншей — братських могил.
У цьому таборі нас тримали майже два місяці. В кінці вересня пішки повели за 45 кілометрів до міста Бранденбурга. Там у таборі — знов та ж стройова муштра з піснями. 16 жовтня нас посадили на автомашини і повезли на батьківщину. 18 жовтня ми були вже в західній Білорусі, в місті Береза Картузька, в таборі для репатріантів. Коли автомашини зупинились біля табору, я і ще шість хлопців непомітно сховались у кущі біля дороги, а коли всі від'їхали. пішли в ліс. Нашу втечу ніхто не помітив.
Ішли ми десять днів через ліси, болота, від села до села. Їсти просили у людей, дещо ще знаходили на полях На десятий день вже були біля Луцька, в селі Городниця. З цього села був один. із нас, звався Василь.
Далі ми пішли в напрямку Дубна. По дорозі я продав туфлі і заплатив шоферу вантажної машини, яка йшла ь напрямку Львова, через Дубно. Всі хлопці були з Дубенщини. Я доїхав до Верби, а звідти пішки подався до свого села Манківці. 28 жовтня був уже вдома.
МУЗИЧУК Іван Григорович. селище Смига, Дубенського
району, Рівненської області.
 |
 |