ДОІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ

11. Побут українців переддержавної доби

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VШ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом од ворогів, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не тільки захищали населення від ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі. У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь, у білих хорватів — Велз, Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир. Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Європою — був Волзький. У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни східної Європи, Візантію.

В лісах північної Європи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Європі. Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаються з дорогоцінного східного срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Ці монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай. Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші — зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 диргемів, в Києві — кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено західноєвропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до Тегерану. Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який провадив на Слов'янське (Азовське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.

Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала. Це так званий «великий шлях з варяг у греки»: з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтійське море. Цей шлях зв'язував Візантію зі Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо. Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької затоки Західною Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний осередок від якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який перетинав Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро — Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу — зброю, металевий посуд, полотно. Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід — із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла Великого. Роль українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед — хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Європі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й «челядь» — рабів.

Попередня - Головна - Наступна